Биті є. Книга 2: Макс

— Люба та твоя… трахалася… З тобою! І з Макаровим! З ним, думаю, частіше… Бо ж вони під одним дахом… І хіба не заслужила покарання? — бурмотів, язик заплітався. — Заслужила! А от Макаров… Не знає страху, падло! Любу твою потрахав, пішов до твого тата помічником працювати. Нормально?! Ще й сраки йому не натовкли — фабрику собі купив! Нормально?! Щось у тому є. Може, блискуче політичне майбутнє… Треба буде придивитися до нього уважніше…

Шиллєр ще бурмотів щось про кляті вибори — наближаються, от де невідворотність! Цикав на Перепечаєву покоївку — зайшла на кухню, відібрала пляшку, наказала Шиллєру йти геть. Макс не чув. Закляк, ненависть хвилею — так он воно що… Не бачив, як вимівся Шиллєр, і тільки коли покоївка торкнулася плеча — чуєте? — зневажливо сіпнувся.

— Чого вам?

— Ваш дідусь заснув після процедур. Не дозволю його турбувати, — суворо повідомила.

— Іншим разом зайду, — посунув до дверей.

Так он воно що! А він все крутив-вертів-роздивлявся окремі уламки єдиного вітражу — чогось бракувало, хоч трісни! Щось не складалося — мордувало душу, наповнювало її страхами. А вона просто… шльондра! Скривився, наче смердючу ганчірку під ніс.

— Логічний фінал, — прошепотів недобре. Відшукав мобільний.

— Ганно Іванівно? Не шукайте Дори. Все відміняється.

Крапка! На голові — герцогська корона, у серці — попіл. За спиною — металеві крила. Роззирнувся — як низько пролетіти, всіх підріже.

Ускочив до автівки — у фонд! Куди завгодно, тільки не лишатися на самоті зараз! На швидкість. Вискочив на Вали. На краю тротуару біля Житнього хитався Рома Шиллєр, махав рукою, намагався зупинити таксі.

— Тебе першого? — лють на кермі.

На праву, по краю. У голові істерика — бац! Тільки купка гімна! Усіх нафіг! Продажні огидні потвори! Руки б вимити…

На тротуарі голосно закричала жінка. Макс — на гальма. Ромині очі за сантиметр від бампера. “Хоч слово кому скажи…” — пробив у Шиллєрі кілька дірок поглядом. “Щоб я здох…” — закліпав оченятами іміджмейкер.

А отак! Трусися в обісцяних штанях і розмірковуй, ідіот, про страхи!

Далі повільніше. Нормально! Все нормально. Досить з нього проблем. Знайшов кадуцей — покарана! Крила хоч і металеві, долу не тягнуть. Легкі.

— Августе Альфредовичу, — ходив кабінетом, вів пальцем по білій стільниці. — Я так розумію, що будь-яке моє прохання…

— Розцінюю як наказ, — віддано запевнив Закс. — Я надто старий, щоб змінювати… хазяїна. Завжди був людиною тільки вашого діда.

— Макаров! Працював помічником у тата.

— Так, — кивнув Август. — Виробництво прикупив. Володимир Гнатович наказав прибрати перепони. Оскільки ваш дід не виявив зацікавленості, то ми зі свого боку допомогли…

— Стоп! — Макса тіпало. Паскудство! Ну, і як після цього поважати пихатого, зарозумілого тата?! Мама все життя до нього зверхньо. Дід навіть не намагається приховати прикрої нелюбові до зятя. А за що його любити?

Упав у крісло, сперся ліктями на білий стіл.

— Знищити ту фабрику. Щоб у Макарова ані копійки не залишилося.

— Навіщо ж знищувати? На те є примусове поглинання.

— Маємо когось?

— Не “когось”. Найкращих! — без здивування відповів Август. Замовк. Зиркнув на нового хазяїна обережно. — Макаров… має знати, хто його… покарав?

— Ні! — похапцем. Знітився. — Поки що — ні. Згодом… сам дізнається.

— Збиратимете урожай восени.

— Чому? — насупився агресивно.

— Логіка процесу. Як в травні посіємо, то наприкінці листопада зберемо.

— Оперативніше не можна?

— Дорожче. І ризикованіше. Якби після виборів… Коли всі візьмуться дерибанити. Тоді й за пару місяців можна було б. А зараз не раджу поспішати.

— Цілком довіряю вашому досвіду, Августе Альфредовичу, — усміхнувся ввічливо. — Працюйте…

Підвівся, пішов до дверей поперед Закса.

— Де Скачко?

— У себе.

— Ми щось на День захисту дітей плануємо?

— Ні, а ви б хотіли?

— Ні! Просто запитав, — уже йшов коридором.

Лють не вщухала. Бажання змити багнюку — відчайдушне: забіг у офісний туалет, хлюпав в обличчя водою. Паскуди! Усі паскуди! І Люба, і Дора! Не бачити, не чути, не знати… Сатисфакції! Побачити знищеного Макарова, а потім уже…

Кинув паперовий рушник на підлогу, вискочив з туалету.

— Скачко! — Вона йшла коридором.

— Слухаю, Максиме Володимировичу.

— До мене! — уже швидко сунув до свого кабінету.

Забіг, учепився в дверну ручку, пропустив помічницю, зачинив за нею двері на ключ.

— Ані слова, Скачко! Інакше тебе звільнено!

Нервовим рухом розстібував ґудзики сорочки, очей з помічниці не зводив. Скачко звела брови, закусила губку, опустила голівку… Учепилася у застібку блузки, наче вагалася — чи варто? Видихнула і розстібнула.

А отак! Білий стіл зволожнів, крісло на підлозі. А ти можеш бути жорстоким, Максе! У дівчини перелякані очі, довге русяве волосся сплуталося, губи зімкнуті, наче не сміє порушити наказ мовчати. Стогне утробно, збуджено. Не обіймає. Ні! Учепилася руками у білу стільницю, аж пальці посиніли. І тільки коли Макс врешті тихим гарчанням сповіщає про вивільнення сперми, обережно розтискає тремтячі руки, тягнеться до застібки.