Биті є. Книга 2: Макс

Мама? Тато? Сама в гамірній столиці перелякалася — ні, не батьки. Згадка про них пригинала спину, обливала переляком серце, затьмарювала очі.

Данко? Так! — увірилася спочатку. Та Данко поїхав, і Дора а жахом усвідомила — пропадає, тане… І нема того надважливого і непорушного, що кожного дня умілими ін'єкціями повертає сили. І радість… І терпіння дочекатися Данка.

Де ж та основа? Сумніви короїдами. Залишив… Бо глуха. І німа. І хай не бреше, що йому все одно. Одного разу не втримався, сказав:

— Навчу тебе говорити і познайомлю зі своєю мамою!

А німу не хотів у свій дім вести… От і правильно, що Дора Данкові про Каштелу-Бранку не довірилася. Просив не раз — розкажи про себе, Доро. А Дора кучерями тільки — ні, ні, потім… От і правильно.

Життя, як життя нема, план. Ніч біля хворих. Зранку спати. Прокинутися, дати рукам діло аж до ночі. Ніч біля хворих… Данко щодня СМС-ив: “Тут круто!”, “Я пірнав!”, “Попікся на сонці, море тепле…”

“Класно…” — відповідала. Дні рахувала: коли ж повернеться? Експедиція затримувалася.

А тут тато — здрастуй, доню! Приїхав до столиці на поетичний фестиваль, зателефонував з вокзалу. Примчала, сльози на очах. Як же скучила! Хоч і Галя, і забув, а скучила!

— Як ти, таточку? — заглядала в очі.

— Так… Богданчик у нас із Галею тепер є. Синочок. Тиждень тому народився, — ошелешив. — Галя казала… Може, Дора там у Києві забагатіла, то хай би допомогла, бо скрута.

Витягла чотири тисячі гривень, що на Каштелу-Бранку відкладала вперто, татові віддала.

— Ми для Богданчика твою кімнату переобладнали, — сказав тато, як уже на Теребовлю їхав. — Ти ж не проти?..

Не проти… Дивиться — шлях на Теребовлю закритий. Нема куди подітися. Ганна Іванівна підтримувала, як могла. До церкви повела, до батюшки.

— Таке діло. Хочу хрещеною матір'ю дівчині стати. Як зробити?

— Коли дівчина хрещена, то має хрещених батьків.

— Далеко вони! І рідні, і хрещені… Хіба не можна дитині ще одну хрещену матір? Має ж бути якийсь вихід!

— Бог добрі справи бачить. Для того не треба формальностей, — сказав священик. Та час і молитви для Ганни Іванівни з Дорою знайшов — заприсяглася секретарка дбати про Дору перед Господом.

— Віднині довіку, — Дорі сказала. — Ти — моя дитина. От трохи грошей назбираємо — поїдемо до Каштелу-Бранку.

А про рідну донечку, що десь блукає світом, — ані слова. Дора в душу не лізла, хоч малий Славко давно розповів: мама кричала і побігла, а бабуся плакала, а потім сказала, що мама скоро повернеться… Каштелу-Бранку.

Ганна Іванівна — опора? Боронь Боже! Дора відчувала жінчин біль — сама для неї розрада.

А де?.. Скніла біля хворих, а вони ж різні. Хто посміхнеться, а хто вовком. Особливо нестерпно стало, як у середині літа в окремій комфортній палаті з безліччю складної апаратури з'явився блідий старий пан з гострим хижим поглядом. Медперсонал перед ним — килимками. Старша медсестра Міла, якій усі пацієнти однакові, і та себе загнуздала:

— Сьогодні біля вас Дора лишиться. Та тільки на одну ніч. Завтра вам допомагатиме більш досвідчена…

— А ця чим погана?

— Наша Дора… глухоніма, — Міла обережно.

— Слава Господи! Хоч тут пощастило, — сказав пан. — Хай ця буде. Іншої не треба.

А гидкий же! Варто підійти — за спідницю смик!

— Отут сиди! — і не спить же вночі. — Давай… Заспівай мені…

“Ні”, — хитала голівкою. Не можу.

— Уже хоч як спробуй, — наказувала Міла. — Бо цей дід не просто стерво! Дуже важливе і багате стерво. Захоче — усім нам погано буде.

Ах ти ж, підле старе хабоття! Сиділа вночі біля блідого пана, брівки зводила, видушувала з себе незрозумілі нечутні звуки: м-м-м-м… Ох, і пісня! І раз, коли пан задрімав під Дорине мичання, раптом збурилася, підхопилася.

— Бо-о-ов-дур! — сказала вголос.

Пан розплющив очі.

— Дурепа мала! — кинув.

Підлий! Думав, Дора не дізнається, як він її обізвав?! А Дора по вустах читає! Ясно тобі!

— Сам такий! — усі зусилля зібрала і вимовила. Хай чує!

— Корова!

— Сам… ко-о-ва!

— Коза!

— Сам… коса!

— Піпетка!

— Піпе-дка! — заглядала панові в рота. Не пропустить! Кожен звук розпізнає, відповість, не промовчить.

— Лялечка… — пан усміхнувся втомлено. Поманив до себе Дору.

Перелякалася. Відчай ущух. Що це вона?.. Підійшла знічена. Пан ухопив дівча за руку, смикнув до себе.

— Говори! То твій кадуцей…

— Не-е-е мо-у… — промичала майже незрозуміло: не можу!

Блідий пан посміхнувся хижо.

— Я і не таким язики розв'язував…