Биті є. Книга 2: Макс

Макс повернувся в Україну в середині серпня. Майже два з половиною місяці мандрував просторами Російської Федерації в компанії педантичного австріяка Ернста Гразера, що контролював Перепечаеві активи на території сусідньої держави, старанно знайомився з дідовим майном, хоч і досі ледь охоплював уявою усі скрині, цехи, банки і виробництва, що переходили до нього. Макс знав, що дід багатий. Але щоб аж настільки! Банк у Москві, пасіка під Ярославлем, нафта в Сибіру і теплиці з помідорами на Далекому Сході. Ясно, що яйця у різні кошики, але як зумів наплодити стільки яєць! І це тільки в Росії, бо Перепечай пояснив: з українським майном пізніше розберуться, а з європейськими банками — просто. Перепечаєві рахунки вже на онука переписані.

З літака не до діда гайнув. У фонд, бо телефоном не наважувався розпитати в Августа: як там наш Макаров?

Замість Августа у “Силі добра” товкся батько.

— Максиме… — усміхнувся так певно-дозовано, ніби відміряв перед тим шматок радості для сина. — А чого не повідомив, що повертаєшся? Я б тебе зустрів.

— Зайве, тату. Я ж не хлопчик, — стримано обійняв тата. — Як справи? Як мама?

— Мама… скучила. Справи рухаються собі потроху. Заїхав, бо думав Августа навантажити трохи, а він у лікарні.

— Допомога потрібна? — Макс придивлявся до тата: ніби такий, як і завжди. А ніби й ні.

— Час маєш? Допоможи, бо не встигаю.

— Наказуй, — поблажливо. Сміх у душі: ні, більше тато не в змозі йому наказувати. Цікаво, здогадується, що саме змусило сина надовго залишити рідну землю?.. Офіційна версія: подався у Гонконг слухати лекції відомого економіста Лан Сянь-піна. Невже вірить?

— У мене хлопець працював… Олександр Макаров… — почув голос батька, закляк, насторожився — що, що?

— Виробництво купив. Я через Новаковського держзамовлення для нього пробиваю. Треба б звозити Ярослава Михайловича на фабрику до Макарова, щоб на місці роздивився, що до чого.

— Радий буду… — Макс говорив, себе не чув. — …зустрітися з Ярославом Михайловичем. Тільки додому заїду, перевдягнуся.

Володимир Гнатович обійняв сина.

— Приємно… Що допомагаєш… Продовжуєш справу…

— Що це ти… Ніби приречений… — похмуро віджартувався Макс.

Провів батька до дверей. Додому не поїхав.

— У якій лікарні Закс? — наступав на секретарку. — Скачко до мене! Де вона? Чому я її й досі не бачу?!

— Юлія? — секретарку лякав спокійний категоричний голос шефа. — Звільнилася…

— Що?! — несподіванка за несподіванкою. Хотів було запитати: коли, чому? Насупився. — Адресу лікарні! Швидко!

Заксове бліде обличчя зливалося з білою подушкою. Тільки сині губи контрастом.

— Доброго дня, Максиме Володимировичу, — ледь чутно.

— Серце?

— Не вперше… Вночі спати не можу — оце погано. А так… оклигаю.

— Одужуйте, — формально. — А Скачко… Чому відпустили?

— А що я міг зробити? Відпрацювала два тижні й пішла.

— Чому?..

— Сказала: особисті причини. Шкода. Дуже вправна дівчина. Але я вже доручив кадровій агенції підшукати нову помічницю.

— Ви б краще на іншому зосередилися.

Закс аж відірвав голову від подушки.

— Ніяких хвостів, Максиме Володимировичу.

— А Макаров… І досі прекрасно почувається…

— Люди почали працювати наступного дня після нашої з вами розмови, — прошепотів Август кволо.

— Тільки не в тому напрямку! Я повернувся — а тут такі новини! Держзамовленням для фабрики Макарова нардеп Сердюк власною персоною займається.

— Ні, ні… До кінця осені Макарова на фабриці не буде. Повірте, без гарантованого результату люди за такі справи не беруться.

— Точно не буде? — перепитав. Задумався. — Але… навіщо тоді уся ця метушня із держзамовленням? Вона компрометує тата…

Август зиркнув вицвілими оченятами, відповів не менш холодно, ніж Макс:

— І відводить підозри від вас. Ваш дідусь… зацікавлений… у цьому.

— У чому саме? — не здавався. — Мене захистити чи батькову репутацію зіпсувати?

— Пану Перепечаю завжди подобалися складні багатоходівки, — вислизнув Август.

— А Новаковський? Новаковський дідові теж поперек горла?

— Новаковський не постраждає, — упевнено відповів Август. — Ви зараз його на фабрику Макарова повезете? Швидко знайдете… Двоповерхова споруда неподалік від прокуратури.

Все знав старий хрін!

Макс мчав до Генеральної прокуратури — там і домовилися з Новаковським зустрітися, сумніви збурювали: Скачко, батько… “Невже дід хоче батька знищити?! — думав. — Чому? Попередити батька? Натякнути, щоб відійшов, не поганився. Чи дослухається? Ні… Тато ж у нас краще за інших життя розуміє…”

Побачив акуратний двоповерховий будинок з вивіскою “Есфір” на фасаді — і думати про тата забув. Тут… Тут його ворог. Нікчемний покидьок без честі й шляхетності. Аморальна тварюка. Як… Як тільки у нього вистачило совісті заповзти у татове кубло, знаючи, що перед тим зганьбив Макса з Любою?! Як у нього з'явилася оця фабрика? Тільки підлістю! Покидьки інших шляхів не знають. Максу вистачить терпіння, аби пройтися згарищем.

— Оце і є твоя фабрика? — тільки і процідив, побачивши білявого гада. Уява вже руйнувала стіни, вивалювала з вікон рулони тканин, скидала на купу дорогі японські швейні машинки.

— Моя! — нахабно відповів Макаров.

Тріумф волі