Макс повернувся в Україну в середині серпня. Майже два з половиною місяці мандрував просторами Російської Федерації в компанії педантичного австріяка Ернста Гразера, що контролював Перепечаеві активи на території сусідньої держави, старанно знайомився з дідовим майном, хоч і досі ледь охоплював уявою усі скрині, цехи, банки і виробництва, що переходили до нього. Макс знав, що дід багатий. Але щоб аж настільки! Банк у Москві, пасіка під Ярославлем, нафта в Сибіру і теплиці з помідорами на Далекому Сході. Ясно, що яйця у різні кошики, але як зумів наплодити стільки яєць! І це тільки в Росії, бо Перепечай пояснив: з українським майном пізніше розберуться, а з європейськими банками — просто. Перепечаєві рахунки вже на онука переписані.
З літака не до діда гайнув. У фонд, бо телефоном не наважувався розпитати в Августа: як там наш Макаров?
Замість Августа у “Силі добра” товкся батько.
— Максиме… — усміхнувся так певно-дозовано, ніби відміряв перед тим шматок радості для сина. — А чого не повідомив, що повертаєшся? Я б тебе зустрів.
— Зайве, тату. Я ж не хлопчик, — стримано обійняв тата. — Як справи? Як мама?
— Мама… скучила. Справи рухаються собі потроху. Заїхав, бо думав Августа навантажити трохи, а він у лікарні.
— Допомога потрібна? — Макс придивлявся до тата: ніби такий, як і завжди. А ніби й ні.
— Час маєш? Допоможи, бо не встигаю.
— Наказуй, — поблажливо. Сміх у душі: ні, більше тато не в змозі йому наказувати. Цікаво, здогадується, що саме змусило сина надовго залишити рідну землю?.. Офіційна версія: подався у Гонконг слухати лекції відомого економіста Лан Сянь-піна. Невже вірить?
— У мене хлопець працював… Олександр Макаров… — почув голос батька, закляк, насторожився — що, що?
— Виробництво купив. Я через Новаковського держзамовлення для нього пробиваю. Треба б звозити Ярослава Михайловича на фабрику до Макарова, щоб на місці роздивився, що до чого.
— Радий буду… — Макс говорив, себе не чув. — …зустрітися з Ярославом Михайловичем. Тільки додому заїду, перевдягнуся.
Володимир Гнатович обійняв сина.
— Приємно… Що допомагаєш… Продовжуєш справу…
— Що це ти… Ніби приречений… — похмуро віджартувався Макс.
Провів батька до дверей. Додому не поїхав.
— У якій лікарні Закс? — наступав на секретарку. — Скачко до мене! Де вона? Чому я її й досі не бачу?!
— Юлія? — секретарку лякав спокійний категоричний голос шефа. — Звільнилася…
— Що?! — несподіванка за несподіванкою. Хотів було запитати: коли, чому? Насупився. — Адресу лікарні! Швидко!
Заксове бліде обличчя зливалося з білою подушкою. Тільки сині губи контрастом.
— Доброго дня, Максиме Володимировичу, — ледь чутно.
— Серце?
— Не вперше… Вночі спати не можу — оце погано. А так… оклигаю.
— Одужуйте, — формально. — А Скачко… Чому відпустили?
— А що я міг зробити? Відпрацювала два тижні й пішла.
— Чому?..
— Сказала: особисті причини. Шкода. Дуже вправна дівчина. Але я вже доручив кадровій агенції підшукати нову помічницю.
— Ви б краще на іншому зосередилися.
Закс аж відірвав голову від подушки.
— Ніяких хвостів, Максиме Володимировичу.
— А Макаров… І досі прекрасно почувається…
— Люди почали працювати наступного дня після нашої з вами розмови, — прошепотів Август кволо.
— Тільки не в тому напрямку! Я повернувся — а тут такі новини! Держзамовленням для фабрики Макарова нардеп Сердюк власною персоною займається.
— Ні, ні… До кінця осені Макарова на фабриці не буде. Повірте, без гарантованого результату люди за такі справи не беруться.
— Точно не буде? — перепитав. Задумався. — Але… навіщо тоді уся ця метушня із держзамовленням? Вона компрометує тата…
Август зиркнув вицвілими оченятами, відповів не менш холодно, ніж Макс:
— І відводить підозри від вас. Ваш дідусь… зацікавлений… у цьому.
— У чому саме? — не здавався. — Мене захистити чи батькову репутацію зіпсувати?
— Пану Перепечаю завжди подобалися складні багатоходівки, — вислизнув Август.
— А Новаковський? Новаковський дідові теж поперек горла?
— Новаковський не постраждає, — упевнено відповів Август. — Ви зараз його на фабрику Макарова повезете? Швидко знайдете… Двоповерхова споруда неподалік від прокуратури.
Все знав старий хрін!
Макс мчав до Генеральної прокуратури — там і домовилися з Новаковським зустрітися, сумніви збурювали: Скачко, батько… “Невже дід хоче батька знищити?! — думав. — Чому? Попередити батька? Натякнути, щоб відійшов, не поганився. Чи дослухається? Ні… Тато ж у нас краще за інших життя розуміє…”
Побачив акуратний двоповерховий будинок з вивіскою “Есфір” на фасаді — і думати про тата забув. Тут… Тут його ворог. Нікчемний покидьок без честі й шляхетності. Аморальна тварюка. Як… Як тільки у нього вистачило совісті заповзти у татове кубло, знаючи, що перед тим зганьбив Макса з Любою?! Як у нього з'явилася оця фабрика? Тільки підлістю! Покидьки інших шляхів не знають. Максу вистачить терпіння, аби пройтися згарищем.
— Оце і є твоя фабрика? — тільки і процідив, побачивши білявого гада. Уява вже руйнувала стіни, вивалювала з вікон рулони тканин, скидала на купу дорогі японські швейні машинки.
— Моя! — нахабно відповів Макаров.
Анна Михайловна Бобылева , Кэтрин Ласки , Лорен Оливер , Мэлэши Уайтэйкер , Поль-Лу Сулитцер , Поль-Лу Сулицер
Проза / Современная русская и зарубежная проза / Самиздат, сетевая литература / Фэнтези / Современная проза / Любовное фэнтези, любовно-фантастические романы / Приключения в современном мире