Биті є. Книга 2: Макс

— Доро, останнім часом ти сумна. Чи мені здається? — запитав Данко одного разу. Мокрим жовтневим днем блукали Рибальським островом у пошуках натури для Данкової зйомки.

“Ні, все гаразд, — усміхнулася, відписала. — Скучаю… без тебе”.

— І Боні не допомагає? — спробував віджартуватися Данко.

“Ні… Боні тільки нагадує…”

Знітився. Обійняв посеред вулиці.

— Доро… Образилася? Коли я сказав, що не сумував без тебе… В Криму. А я… не сумував, бо знав… Ти у мене є. Розумієш? Тільки ти… Не мовчи! Скажи що-небудь, — просить дурне.

Та Дора лише опускає очі долу: хоч би старий пан не помер.

Назавтра примчала до фонтану в Маріїнському — вітер теплий. Усміхається, кружляє поміж гарячого листя.

— Доро, підемо завтра в кіно? — Данка збуджує відчайдушно веселий Дорин настрій. — А потім до студії… Там — тільки ми…

Ні! Дора зупиняється, похапцем дістає смартфон.

“Я… маю справу. Поки не зустрічатимемося”, — рука тремтить, ледь знаходить потрібні літери у смартфоні. Бог почув! Вчора привезли старого пана до лікарні. Міла сказала: тиждень-два протягне, не більше.

— Чому? — Данко знічується. То йому літати! А Дорі віхою скніти, щоб знав, куди повертатися. — Ні… Не щезай. Не хочу… — щирий-схвильований. — Не зараз.

“Так треба”, — усміхається, торкається долонею Данкової щоки.

— А я з тобою! Допоможу! — напружується, зиркає ревниво.

“Ні… — безмовно ворушаться вуста. — Сама…”

Макса вів кадуцей, гартував волю, бубнив: роби, що вимагатиму!

“А серце?” — питав подумки.

“Серце? Вирви!”

Красно… не чути глухий стукіт у грудях, роздивлятися життя як з небес — усе під ногами. Не виправдовуватися, ні — аргументувати холодними в'їдливими запитаннями: хіба я створив такий світ?! Божевільне від безвиході суспільство, де кожен прагне вчепитися в омріяний кадуцей, щоб відгородитися від проблем божевільного від безвиході суспільства. І давити кожного, хто зазіхне… Макаров? Купити біле шкіряне крісло. Усістися посеред провулка навпроти двоповерхової будівлі “Есфірі”… Дивитися. Скоріше б!

Справи маячать — Росія, Європа, Штати… Аби не пропустити забаву! Дід як сказився! Наче ще суворіший став, як віддав онукові все.

— Сьогодні щоб у мене був, бо завтра до лікарні лягаю.

— Так я до лікарні прийду.

— Не потрібні ви мені там! Ні ти, ні Женя! Відпочиватиму, і щоб не смикали! — примхливий, як дитина.

Тато королем ходить.

— Ох, розвернуся після виборів, — усміхається зверхньо, наче вхопив-таки Бога за бороду.

— Цікаві перспективи? — насторожено питає Макс.

— Чого це тебе так цікавить? Ти “Силою добра” займайся… А мої перспективи колись… однаково твоїми стануть.

А Макс ще хотів попередити, щоб тато тримався подалі від держзамовлення для Макарова…

— Мені твого не треба!

— А ще недавно два мільйони тобі замало було! — Володимир Гнатович наче втратив інтуїцію. Легковажив.

Зате Август — твердиня. Наче сидить у фонді цілий день без діла, а все під контролем: Макарова точать за графіком, благодійні грошики на Максів рахунок осідають, минаючи тата, з Перепечаєм на зв'язку цілодобово. От тільки нову помічницю молодому шефові ніяк не знайде. Яка не прийде — не те Максові.

— Скачко поверну! — упевнений, кулі відскакують.

Набрав колишню помічницю.

— Юлю?

Скачко мовчки відрубала зв'язок. Не очікував. Розгнівався. А дайте її адресу! Певно, на околиці доведеться розшукувати?..

Юля жила з батьком у старовинному будинку на Пушкінській. Фасад — людям, під'їзд у дворику, до нього — тільки через арку-горлянку. “Як на Костянтинівській”, — хмикнув Макс. Коти, квіти, старі жінки на лавках насіння не плюють — чистий дворик. Чужих цинкують: до кого?

Нормально… Йшов до під'їзду: запропонує вдвічі більше грошей. Скачко погодиться.

Двері навстіж. Протяг колише довге русяве Юлине волосся. До справи, Максе!

— Чекаю вас завтра на робочому місці, Скачко.

— Я звільнилася.

— А! Важлива деталь. Піднімаємо зарплатню вдвічі.

— Дякую.

— От і добре. До зустрічі.

— Ні. Я не повернуся.

Макс клякне на мить, зазирає в Юлині очі. А вона красуня.

— Невже образилася? — переходить на “ти” зухвало. — А застібку сама розстібала.

— Думала, жартуєш… Не очікувала, що ти… тварина.

Двері — хрясь! Сам у під'їзді. Роззирається роздратовано: хтось бачить?! Ніхто не бачить! Проїхали! Котра година? Уже третя? Запізнюється… Дід, певно, уже брови супить.

— Ти схуд, — сидить у Перепечаєвому кабінеті, роздивляється діда, а у мізках уперта Скачко застрягла.

— Дієта клята, — чує старого. — Завтра знову до лікарні.

— Погано почуваєшся, діду? — питає задля годиться: дідо вічний, він усіх переживе.

— Нормально! — роздратовано сичить Перепечай. — Я там від справ відпочиваю та сестер по ляжках ляскаю, коли масаж роблять.

— Гарно придумав, — подає голос. Протяг куйовдить русяве волосся Скачко.

“Дюка неможливо образити чи покинути, тільки зрадити, — вилуплюється геніальна сентенція. — Був би час дідові розповісти, він би підказав, як… таких… навертати у віру!”

— Женися! — наказує Перепечай.

Макс повертається у реальність, дивиться на діда здивовано.

— Чи ще долі своєї не знайшов? А мати казала — є… — веде своє Перепечай.

У Макса в голові ще Скачко. Не дивується: а мати до чого?!