Биті є. Книга 2: Макс

— Хочу бачити її, — прошепотів схвильовано. — Найміть людей… Хай пройдуть увесь шлях за нею… Що вона сама вдіє? Глуха, німа… Поверніть її! Я знайду її матір… Я… — замовк.

Подумав про Нані. Спокійно і байдуже, ніби Нані мала сидіти й чекати, поки Дюк повернеться з чергової битви. Усміхнувся від передчуття карколомного катарсису у найближчі, чітко окреслені строки без розповзання на все подальше життя.

— Сьогодні яке?

— Двадцяте травня.

— На день захисту дітей маємо від'їхати. До Португалії. З Дорою.

Ганна Іванівна ледь дочекалася, поки хазяїн поїде з дому. Рвонула до кав'ярні, що стала місцем їхніх зустрічей із матір'ю Данка.

— Що робитимемо, Свєто? — схвильовано дивилася на приголомшену репортерку, яка курила і курила безупинно.

— А як же Данко? — тільки й мовила та.

— Ну, не знаю… Дора ж повернеться. Щаслива, дай Боже, бо ж ніхто не знає, що з її матір'ю. Може, нема вже кого шукати…

— Страшно…

— Страшно, — погодилася Ганна Іванівна. — Я вже думала… Не казати Дорі нічого… І Сердюкові. Не знайшла я Дору, і поготів. А з іншого боку… Свєто! Уяви тільки. Тебе десь занесла доля… У Данка з'являється шанс знайти тебе, а якісь чужі люди сидять і розмірковують: відпустити його на пошуки чи ні…

— Не вірю я Сердюкові, — прошепотіла Діброва.

— Дарма. Він дивний… Складний. Там такого у душі намішано, чорт ногу зламає. Але не сволота. Матуся — гієна, а він… його це напружує. Я ж бачу.

— Чому раптом зараз? Що сталося? Взимку вигнав дівчину, оком не змигнув, а тепер…

— Може, совість прокинулася…

— Маячня…

— Данко зрозуміє…

— Він дихати без неї відмовляється! — гірко прошепотіла Свєта Сергіївна. Закурила. — Треба, щоб Данко разом з Дорога їхав…

— Ні! — заспішила секретарка. — Ми тільки все зіпсуємо. Сердюк не захоче. Він тоді взимку, на балу… дуже роздратувався, коли Данко Дорі свою ковдру віддав. Може, через це і… звільнив дівчину. У багатих психологія проста: всі, кому платять, їхня власність. Хіба ти того не розумієш?

— Страшно… Знайде матір і не повернеться… І так може бути. Чи не знайде і все одно не повернеться. Чи повернеться спустошена і нещасна. Чи Данко втомиться чекати і рвоне світ за очі. Краще не казати нічого…

— Страшно, — відказала Ганна Іванівна. — А промовчати — ще страшніше.

Попільничка повна, офіціант втретє повторив замовлення, а вони все не розходилися.

— Все! Здаюся, — сказала журналістка години за дві — уже не розмовляли, сиділи мовчки, гарячково перебирали в голові варіанти. — Треба з цим ніч переспати. Я ще ввечері з Данком поговорю. Спробую з'ясувати… Чогось мені здається, Дора й досі нічого не розповіла йому про свою матір. Інакше хоч би словом обмовився.

— Добре… Зустрінемося завтра, — втомлено кивнула головою секретарка.

Потяглася до гаманця, аби заплатити за каву. На столі мобільний — дзень!

— Сердюк, — напружилася. Мобільний до вуха. — Слухаю, Максиме Володимировичу.

Вислухала хазяїна, вимкнула зв'язок. Тремтячою рукою поклала апарат на стіл, усміхнулася спустошено.

— Що?.. — насторожено запитала Діброва.

— Сказав… Нічого не робимо для Дори… Усе відміняється…

Свєта Сергіївна заклякла на мить, дістала з пачки останню сигарету, до рота не донесла — зламала.

— Козел довбаний… — прошепотіла недобре.

Макс відчув себе козлом двадцятого травня о четвертій годині. Спочатку дідова покоївка без церемоній видала:

— Зараз у пана Перепечая лікарі, потім процедури і масаж. Зможе приділити вам час о вісімнадцятій, не раніше.

Макс спробував повернути відьму на місце, мовляв, я — онук твого хазяїна, тож просто веди мене до діда без зайвих слів. Та покоївка заступила двері:

— Жодних візитерів! Ви заважатимете!

Макс проковтнув гнів — дочекається, поки чужі підуть з хати, скаже дідові, щоб звільнив оцю… категоричну…

Поплентався на кухню — а там Рома Шиллєр від нудьги коньяк сьорбає.

— І не страшно? — запитав іміджмейкера холодно. — Дідо не любить, коли його запаси спустошують.

— А-а-а… Страх… Що таке страх? — Рома уже встиг накачатися. — Усвідомлення невідворотності? То — жах! А страх якраз змушує чудити… Ніби є альтернатива невідворотності. І я… сподіваюся… що пронесе. Що почуватимуся… чудово!

Остання сентенція п'яного іміджмейкера залила Максове лице червоним.

— Тільки не питай, як почуваюся я, — сказав ворожо. — Бо я нині не терплю запитань!

— І питати не треба! І так усе зрозуміло — маєш прекрасно почуватися! — Рома хитнувся, хлюпнув у чарку коньяку, підняв її. — Твоє здоров'я, нащадок імперії. І більше не заводь собі подружок, які трахаються одночасно з тобою і ще якимось… покидьком. Бо надалі вони не кидатимуться у річку. То був виняток! Доведеться власноруч їх топити.

— Ти… — Макс задихнувся, провів по обличчю долонею, наче обхаркав хто. — Що ти верзеш, Шиллєре?