Биті є. Книга 2: Макс

— Дякую, дуже смачно… — до виходу. Наштовхнувся поглядом на Данка.

— Здрасьтє… — усміхнувся хлопець.

“Дора?” — смикнув головою.

— Максиме, ти хотів сказати кілька слів… — гукнула синові пані Женя, бо щось ця забава ані на йоту себе не виправдовувала. Чоловік у всьому винен, не дотримав слова, і було в нього лише єдине виправдання — літак потрапив у повітряне ДТП, і всі загинули. Інше не прокатить!

— Може, спочатку бусик із подарунками розвантажимо? — обережно вставила Юлія Скачко, що увесь цей час гарячково намагалася повернути акцію у заплановане русло.

— Не треба, — раптом сказав Макс. — Бусик — теж для родини Алтинбаєвих. Просто заженіть на подвір'я.

Що? І бусик нам? Хазяїн забув про плазму, рвонув надвір. Слідом преса, гості, діти. Один, два, три…

— Перепрошую… Ніби казали… вісімнадцятеро дітей у вас, — запитав Макс хазяйку.

— Так ще своїх шестеро. Дві футбольні команди, — усміхнулася Валентина Василівна, побігла бусик роздивлятися.

Макс так і залишився у дверях. Посередині кімнати на килимку сиділа донька Новаковського. Підвелася, підійшла до Макса.

— Я Нані.

— Максим…

— Ти сумний…

— Добре, що це не питання.

— Маєш виголосити промову? — запитала.

— Як варіант.

— Не кажи нічого. Ми ж більше ніколи сюди не повернемося.

Кивнув — так.

— Розумієшся на будівництві? Так переконливо пояснювала хазяїну…

— Я архітектор. Ми іноді збираємося з друзями у моєму бюро. Приходь. У нас цікаво.

— Мої інтереси у дещо іншій площині, — Максові здалося: запрошення кинуте, як кусень голодному.

— Допоможемо перетворити кинутий цех на витвір промислового дизайну, — розсміялася. — Якщо ти раптом знову надумаєш шокувати наших… бонз.

Макс пожвавішав, зазирнув дівчині в очі.

— Вони не зрозуміли. То не стало для них очищенням.

— На власній шкурі відчули. Теж чимало, — замовкла, знизала плечима. — Було весело…

— У тебе незвичайне ім'я, — сказав Макс раптом.

— А у тебе незвичайні вчинки.

— Не любиш банальності?

— А ти вже запланував запросити мене в ресторан? — розсміялася.

Макс і собі усміхнувся.

— Нані… Ти ковдру з балу не викинула?

— Ні. Хай буде… А ти…

Не встигла договорити. У дверях кімнати виник худий високий хлопець з окулярами на довгому носі.

— Борько… — усміхнулася Нані. — Знайомся! Це Макс Сердюк.

— Ярослав Михайлович каже: їхати час, — знічено пробурмотів Боря Рудь.

Яке там їхати? Алтинбаєви не тямилися від радощів, заступили шлях: і чаю нашого не скуштуєте? Пані Женя зиркала на Макса і Нані, оптимістично усміхалася: сталося! Всадовила собі на коліна мале дівча рочків трьох: “Ох, яка ж ти чорноока!” Преса нудьгувала, Макс віддався ситуації: як буде. Косував на Нані: ти моє спасіння? Не випускав з поля зору патлатого Данка, наче нагадував собі домашнє завдання, яке обов'язково треба виконати: “Дора…” І коли у піалах чаю лишилося на денці, двері розчахнулися і до просторої кімнати Алтинбаєвих влетів Володимир Гнатович Сердюк у милі. Підхопив котрогось із малих Алтинбаєвих на руки.

— Парадокс! — патетично вигукнув. — Сімейні цінності — нічні, але ми не маємо права відкладати їх на завтрашній день.

Добре хоч не ляпнув: дружитимемо сім'ями…

Макс думав про Нані. Посеред страхів, сумнівів, жахливих спогадів і незрозумілих перспектив чорнява Нані Новаковська здалася такою чистою, розумною і… відповідною статусу Дюка. Кадуцей для розбурханої душі. Як заволодіти?

Хотів було порадитися із дідом, до якого їздив тепер майже не щодня, та як вихлюпнути внутрішні гризоти, що правили своє, плели логічне мереживо — все не випадково… Недарма життя нагадало про Дору того дня, коли познайомився з Нані. “У чому внутрішній зв'язок? — бився. — Люба пішла… Та не відпустила. Дала мені Дору. Як випробування. Маю зробити для Дори щось дуже важливе, аби Люба заспокоїлася і відпустила мене?.. Тільки тоді… у мене буде Нані?..”

— Де Дора? — запитав Ганну Іванівну спокійно, наче Дора вийшла на хвильку.

— Не знаю, — на автоматі відповіла секретарка. Розгубилася: може, побачив десь у місті?

Макс зміряв її здивованим поглядом.

— Вперше чую від вас “не знаю”!

— Знайти? — виправилася.

— Терміново. Казала, що вона з Теребовлі. Я поїду… до цієї Теребовлі. Це де?..

— Десь у Карпатах, — сказала Ганна Іванівна так, ніби містечко у горах загубилося, шляхів до нього нема.

Макс смикнувся.

— Знайдіть… контакти якісь. Сьогодні ж!

Секретарка — ніби усю моторність загубила. За тиждень тільки й доповіла насторожено: ось адреса Дориного батька, ось координати школи-інтернату, де вчилася, тільки, кажуть, давно не бачили її у Теребовлі. Як у воду…

Краще б інші асоціації у лексиконі відшукала. Закляк від страхів.

— І де… Де ж вона може бути?! — вигукнув люто.

Ганна Іванівна відсахнулася, кинулася сліди плутати.

— До Португалії могла податися, — бовкнула.

Що?! Так здивувався, аж присів до столу на кухні.

— Навіщо?

Ганна Іванівна все на той стіл — як Дорина мама зникла на заробітках, як Дора мріяла заробити грошей і знайти її.

— Ви ж Дорі добре платили, — підсолодила. — І паспорт закордонний має. Цілком могла виїхати…

Макс задумався — на обрії замаячила шляхетна справа. Усі гріхи відпускала.