Биті є. Книга 2: Макс

— А що?.. На вулиці треба було дівча лишити?! — відповіла Ганна Іванівна і зачинила за собою двері.

Кінець світу розпочнеться із запланованого відключення електрики. Деякий час акумулятори й усілякі батареї віддаватимуть накопичене, тихо здохнуть. Усі гаджети перетворяться на сміття. Міський люд виповзе зі шпаківень — до землі, до землі. Не помирати, рятуватися. І коли переважна частина не витримає випробування вселенським екстрим-туром, збагатить ґрунт органічним добривом власних тіл, купка ідіотів з кадуцеями на радощах нап'ється, святкуючи перемогу, бо ще й не здогадується, що вже невдовзі фарбуватиме траву… Зеленим.

Дора прокинулася. До смартфону — батарея порожня. Підключила зарядний пристрій і знову заснула, бо добра Міла і подушку підмостила, і ковдрою вкрила. Й не вставала б, аби не Данко…

У ранніх осінніх присмерках смартфон сіпнувся: нажерся! Дора всілася на кушетці: ого, скільки СМС-ок… Данко, Данко, Данко… Аж сльози на очі: майже десять діб не мала змоги відповідати. Бідолашний пан… Хай йому спокій. Хотіла було розпочати читати від першої, та на екрані смартфону висвітилася остання СМС-ка, від сьогодні. “Чекатиму на пішохідному мості”… Усміхнулася знічено: чому на мосту? Та чи не все одно?! Примчить, хоч на край…

Зазбиралася. Конверт із грішми у торбі знайшла. Три тисячі гривень. Най вам легка путь на небеса, добрий пане.

— Перекуси чогось, потім іди, — Міла насторожі. Обійняла Дору, “снікерс” підсовує, ніби у Міли їх завжди повно.

Хотіла було відкрити рота, вимовити — дякую. От же вміє! Їй-богу! Завмерла від хвилювання, дістала блокнотик. “Де у Києві пішохідний міст, пані Міло?” — написала.

Володимир Гнатович Сердюк ходив просторою вітальнею, місця собі не знаходив. Перша хвиля невтримної радості — врешті, помер старий покидьок! — відступила. Сумніви під шкіру. При Перепечаєві йому — хронічна стабільність, хоч який президент-парламент при владі, бо Перепечай вище вишкрябався. А тепер…

— Женю… Чому ми самі в тяжку годину? — запитав.

— А кого тобі?.. — гірко відповіла дружина. Сиділа у кріслі — крутила перуку в руках, дивилася у простір змучено, ніби за мить екзамен, а вона, їй-богу, не підготувалася. Поправляла коротке сиве волосся, наче це могло зарадити.

— Сина мені. Де наш син? Чому не з нами? Усі нормальні сім'ї в подібних ситуаціях…

Пані Женя усміхнулася тьмяно.

— Яка сім'я? Мариш, Вово?..

Володимир Гнатович зсунув брови спантеличено. Усівся навпроти дружини.

— Ну… Може, для тебе і не сім'я… Усі ті твої походеньки…

— Подякуй краще… Якби тато знав, що востаннє секс у нас був, коли Максимчику десять виповнилося… Він би тебе кастрував!

— От тільки не треба! — підхопився, визвірився. — Все, Женю! Скінчився твій тато!

— Отож-бо й воно, — все так само гірко відповіла. — Вільний… Певно, отямитися не можеш від радості.

— Ти… Ти дарма… Твій тато тільки псував усе! А я… і не збираюся йти від тебе.

— Дочекаєшся, поки заповіт оголосять?

— Ні! Просто нікуди не збираюся йти від тебе! Ти — моя дружина.

— Закохався? — скептично усміхнулася.

— Твій тато не дав мені змоги покохати… — чесний. — А тепер… пізно. Надто багато знаємо одне про одного.

— Що ж тримає? Тікай, Вовко!

— Куди?! Чужі навкруги… А ти… Ти рідна, Женько. Ні! Я з тобою…

Пані Женя приголомшено глянула чоловікові в очі. Похнюпилася…

— Тато помер, — заговорила тихо-скорботно. — А мені здається — наше життя скінчилося… Та так… ніби й не починалося.

Володимир Гнатович зітхнув.

— Так… — сказав. — Якось ми… не туди… поспішали.

Присів біля дружини, обійняв, провів рукою по короткому сивому волоссю.

— А підстриглася чому?.. — запитав майже ніжно.

Пані Женя притулилася до чоловіка, заплакала відчайдушно і тоскно.

— Ну, ну… — знітився. — Ще не кінець… Ще подивимося… Не плач, Женю… Я… ніколи тебе не залишу. Як би там не обернулося…

Макс не збирався їхати до пішохідного мосту. Перевіз найнеобхідніші речі до дідового будинку, зателефонував матері: вранці самостійно виїде під Одесу на похорон, там і зустрінуться. Блукав дідовими хоромами — Чонгана б висмикнути з Детройта. Хай… здивується. Дванадцять мільйонів? У дідовому винному сховищі тільки пляшок мільйонів на двадцять. Засів у Перепечаєвому кабінеті, відкинувся у кріслі — династія… Роздивлявся власне фото, що в рамці на столі. Цікаво, що дістанеться матері? А татові?

Під вечір зголоднів. Хотів було гукнути за звичкою: “Ганно Іванівно!”

— Продане!

Продан тут!

— Хтось є… Щоб приготувати вечерю? — згадка про брехливу секретарку налила голос зверхністю.

— Кухар чекає розпоряджень. Гія. У Франції працював. Будь-яка примха.

Макс махнув рукою, мовляв, дівай його сюди… Та раптом підвівся.

— У ресторані повечеряю… — до дверей.

— Я з вами, — Продан услід.

— Ні! — зупинився. Брови звів

— Максиме Володимировичу…Розумію. Але ви… звикнете. Повірте… Так… доцільніше.

— Давай розпочнемо нове життя завтра, Продане. Добре? А сьогодні я… покінчу зі старим!