Биті є. Книга 2: Макс

— Дев'ятого грудня, — нагадала мати.

— Ні! Не зможу на день повернутися. Одначе обов'язково пом'яну, де б не був. І панахиду замовлю.

— А що за справи такі невідкладні, що й на поминки приїхати не хочеш?! — недобре мовив батько.

— Вибач, тату. Не сповідуватимуся.

Заіскрило. Пані Женя громовідводом на іншу тему.

— Максиме… У тебе, бачу, справ чимало.

— Вистачає.

— І фонд на тобі. Може б, тато…

— Ні.

— Що?! — Володимир Гнатович і не планував повертатися у “Силу добра” — крихти по кишенях розпихувати. Не усвідомлював й досі — край, Вовко. Хтось дужий спустив тебе в унітаз, пливи…

Розчервонівся. До Макса сіпнувся. Пані Женя поміж них.

— І… чому? — синові в очі.

— Ну, не відміняти ж мені власні розпорядження. Тільки-но призначив нового директора-розпорядника. Юлію Скачко.

— Хвойду свою?! — вибухнув Володимир Гнатович.

— Наречену… — Макс і на півтону не підвищив голосу. — Думаю, восени наступного року запрошу тебе на весілля, мамо…

— Що?! — отетеріла пані Женя.

— А вас навряд, Володимире Гнатовичу, — зиркнув на батька.

— Та ти… — Сердюк-старший задихнувся гнівом. — Тварюка! Падло жовтороте! Бачити тебе не хочу! Пішов геть звідси, покидьок невдячний! Ти ще приповзеш…

— Я так і знав… Варто попрощатися з тобою назавжди… тату! — бездоганно-ввічливий. Усміхнувся матері сумно. — Я телефонуватиму, мамо…

Син уже летів бізнес-класом, певно, сьорбав шампанське на пару з новою директоркою-розпорядницею “Сили добра”, а пані Женя з чоловіком — прибиті-приголомшені — все сиділи, як ті дурні, ворухнутися несила.

— Виріс синочок… Вилетів з гнізда… — недобре прошепотів Володимир Гнатович. — Щоправда, обісрав гніздо, перед тим як гайнути…

Пані Женя зиркнула на папери, що й досі лежали на столику.

— Вово… Я тебе не покину, — сказала твердо.

Не все так

Хоча Володимир Гнатович Сердюк і підняв у новорічну ніч рівно опівночі бокал із побажанням: “Грошей!”, 2010-й розпочався для нього вкрай паскудно. Схуд. Фінансові негаразди і категоричне відторгнення сина — сволота! — зменшили і реальну масу тіла. І політикою ваги не набереш, не той час. Партійні пасьянси напередодні виборів вимагали все більше витрати, тільки обіцяли дивіденди у майбутньому. Якби не статки дружини, уже б шепотіли по кутках, що офіціантам на “чай” не залишає. Шкірою відчував: хтось копає під нього вперто і настійливо. Не економить, не прораховується, суне і суне, наче іншого діла нема! Хто?! Роззирався, принюхувався. “Після виборів розберуся по-тихому”, — думав, а тут тобі — лясь! Напередодні голосування клятий покидьок Макаров влаштував гучне захоплення власної фабрики зі стріляниною! Навколо Володимира Гнатовича за день соратників удвічі поменшало. Усі — боком, боком, подалі від Сердюка.

Горів, сходив гнівом. Хто?! Підняв усіх, кого тільки міг — від ментів до бандитів. Останні, як завжди, виявилися спритнішими. Під кінець січня друг Купа, якого Володимир Гнатович зі шкільної лави знав, розлив по гранчаках горілку, філософськи мовив:

— І рости тих дітей…

— Потім про особисте, — буркнув Сердюк. — Дізнався, хто за захопленням фабрики стоїть?

— Кажу ж… Невдячні діти.

— Макс? — не повірив Сердюк.

Купа кивнув, підняв гранчак.

— Фірма “Ліс”… Він до неї якимось боком… І тесть твій покійний…

— Падли…

Завмер спустошено, у гранчаку горілка хлюпає — усе стало на свої місця, лише уявив поряд із ненависним Перепечаєм… Макса. Пішло, старе козлище, а пішаків порозставляло на роки наперед. І не дізнатися, де наступна засідка. Реготатиме старий з могили, поки не знищить! Одного не врахував, сука! Женя… його не залишить! А з Женею він ще на Перепечаєвій могилі потанцює…

Дістався додому — чорний! Дружині все виклав — вирішуй! Або ти зі мною, або до синочка мчи, бо Володимиру Гнатовичу Макс відтепер — ворог!

Пані Женя на чоловіка глянула із жалем: із Вовки воїн нині, як з гімна куля. Та й з ким воювати?! Не може такого бути, аби рідний син їм зла бажав. Покликати його. Хай приїде. Сядуть, поговорять, розберуться… Максимко — чисте серце. Ніколи не брехав. І тепер не брехатиме.

Украй заклопотаний Макс — як не у Москві, так у Європі — з'явився у батьківській хаті наприкінці лютого. Приязно обійняв матір, байдуже оминув батька, хоч і відзначив подумки: “Схудли обоє. Знову на якійсь новомодній дієті?”

Пані Женя поправила на голові перуку і вирішила не церемонитися.

— Максиме… Правда, що фабрику татового помічника…

— Правда, — спокійно відказав Макс.

Володимир Гнатович смикнувся було, та пані Женя зиркнула на нього вовком: якого?! Взяв себе в руки.

— Ну… То розкажи… — мовив Сердюк глухо. — Навіщо власному батькові паскудити взявся?

— А навіщо ти взявся допомагати моєму ворогу? — спокійно відповів Макс.

— Що?! Ти коли встигло ворогами обрости, щеня?! — вибухнув. — Невдячне падло! Та я все життя поклав, аби тобі…

— Не ти! Думаю, маминими клопотами… Точніше, дідовими! Мамо! Я тобі щось винен?

— Ні… — прошепотіла вражено.

— А навесні… Два мільйони не я тобі перерахував?! — Володимира Гнатовича трусило.

— Хіба то твої гроші? “Сили добра”! І пішли на добре діло… На поглинання тієї фабрики.

— Виродок!