Биті є. Книга 2: Макс

— Нормально… — відповідав замість Макса Дон.

— Може, поїдемо кудись? — пропонувала.

— Краще пожити, — відповідав замість Макса волоцюжка Ботва.

— Ну, що ти таке говориш? — лякалася. — Поїдемо завтра ж!

— Нащо мчати? Це ж наш час… Він пролітає… Ми навіть не встигаємо… — шепотіла замість Макса Люба.

Юля огортала Макса чуттєвою ніжністю, здавався, припадав до русявої красуні, усміхався без слів. Чисто, як Дора…

Пручався омані, кричав собі подумки: “І що?!” Та минуле ставало реальністю, затьмарювало день нинішній, і те божевілля тяглося б вічно, якби не кадуцей. Перепечаєве майно настійливо кликало Макса: охороняй гроші, бо розвіються! Мотнувся в Росію, на Далекому Сході помідорів об'ївся, вбивав серце справами і, коли повернувся — спокійний, холодний, як лід, — поїхав на Костьольну. Було у Макса питаннячко до Єви-Марії.

У задушливій кімнаті стара ворожка обтирала лице вогким рушником.

— Не приймаємо! — жіночка у чорному заступила Максові шлях. — Єва-Марія відпочиває.

— Від чого? Від брехні?! — відсунув жінку, нахабно всівся навпроти ворожки.

— А… Ти… — Єва-Марія глянула на Макса прискіпливо.

— Нащо ви людям брешете?! Вас же Бог бачить! — сказав холодно. — Вас! Бачить! Бог! Щомиті! Не боїтеся?

Єва-Марія захитала головою заперечливо: “Ні”.

— Не боюся, — незворушна. — Знаю, кому правди не треба.

— Е ні! Не грайтеся! Правда всім потрібна. А от брехня… Нащо напатякали, що мені Нані Новаковська — доля?! Яка у тому користь?

— І прикрощів ніяких. Не склалося ж, правда? Та й помилятися можу. Жива людина…

— Краще збирайте свої манатки і дуйте куди подалі, поки вашими одкровеннями не зацікавилися відповідні органи. Бо я допоможу!

Підвівся, зиркнув на Єву-Марію шулікою, пішов до дверей.

— На все добре! І запам'ятайте. Немає такої правди, яку людині знати не треба!

— І тобі? — почув у спину.

Озирнувся.

— А про мене, дивлюся, геть усе знаєте! — усміхнувся недобре. — Ну?! Приголомште наостанок!

— Мати твоя…

— Що? — скривився.

— Помре, — сказала Єва-Марія. — До кінця цього року.

…Ні.

Кляте слово. Хоч як не затуляй його іншими — мовляв, збрехала, придумала… Лізе наверх, паралізує думки, м'язи, серце. У голові порожньо. Тільки страх. Ні… З калюжі в дитинстві мама його… І потім… завжди… Ні!

За довгу, як життя, хвилину виринає перший істеричний порив — фігня! За годину домовиться з найкращими клініками світу, за день маму вже почнуть обстежувати найкращі спеціалісти, за тиждень знатиме точний діагноз і віддалені перспективи. Мозок реагує холодним фактом: перспективи відомі. До кінця цього року…

А у нас що? Липень? Є півроку?

“Півроку маму не бачив”, — усвідомлює, вражається.

Хапає мобільний. Ні! Поїде.

Не їде. Страшно. Дивитися в очі і знати, що за півроку…

Суне пішки. Сичить Продану — геть!

Майдан, Бессарабка, до Ради. Повз “Арсенальну” і Лавру до Царського Села. Сонце переводить сили на воду, всередині тремтить відчайдушний гнів: будь ти проклята, паскудна ворожко! Хто тебе за язика тягнув?! Як тепер із цим жити? Дідо… Дідо був мудрим. Потурбувався, аби інші не відчували себе безпорадними і безсилими. А Макс… Що він може? І що повинен робити?

“Хай би двері відчинив тато”, — просить. Замок клацає. На порозі мати. Ніби така, як завжди.

— Проходь, — кидає байдуже.

— Чому пахне ліками? — питає, голосу свого не чує.

— Тато захворів, якщо тобі цікаво, — відповідає пані Женя ворожо. — А ти тут задля чого?! Якщо знову нам нерви мотати, то краще вже йди собі.

— Скучив, — шепоче сумирно.

Відводить погляд, йде за матір'ю до вітальні. Володимир Гнатович лежить на дивані перед ввімкненим телевізором.

— Як ти, тату?

Батько не відповідає. Супиться, відводить погляд.

Макс безпорадно озирається до матері: допоможи! І сам не витримує. Очі долу. Обережно опускається в крісло, ніби тут геть усе потрібно робити вкрай передбачливо.

Пані Женя демонстративно всідається поряд із чоловіком.

— Гроші скінчилися? — питає.

— Ні. Навпаки… Подумав, може, вам щось потрібно.

Батьки перезираються. Пані Женя з тривогою дивиться на сина, стягує перуку — задовбала, їй-богу!

— Максимчику… — не витримує. — Що сталося, синку? Кажи!

Макс полохливо зиркає на матір.

— Навіщо… перука? Хіміотерапія?

— Здурів? — дивується пані Женя. Вдивляється в бліде обличчя сина. — У тебе біда якась?

— Ні… Тобто… Простіть мене… Можна, тут сьогодні лишуся?

Батьки знову косують одне на одного.

— Це твій дім, синку, — врешті вимовляє Володимир Гнатович.

Час стоїть. Зупинився і чухається: куди поспішати? Розмова не клеїться, рветься. Як справи? Нормально… Що там з погодою? Пече, наче кінець світу. А у дідовому палаці дуже файна система вентиляції. Може б, на літо батьки до Макса переїхали. Місця — на роту. Та ні. Тут звикли. Чи за містом на дачі. Там і були, але татові раптом серце прихопило. Зрозуміло. Ви ж… лікуєтеся?

— Ні, Божої ласки чекаємо, — відповідає пані Женя категорично, як завжди.

Зрозуміло…

Макс тоскно дивиться повз матір. Що далі?

Володимир Гнатович заплющує очі. Пані Женя підхоплюється.

— Ходімо на кухню, Максимчику. Хай тато перепочине.