Биті є. Книга 2: Макс

— Добре, що все з'ясували, — холодом. — Не люблю розмитих уявлень про життя!

Дверима грюкнув — бувайте!

Батьки заклякли.

— Ну, що… Приїхали! — процідив Сердюк. — Відчуваю, охорону треба посилювати! Бо син останнє винесе.

— Певно, тато йому занадто багато залишив, — докумекала пані Женя. — Нічого… Час мине — попустить. Спочатку так завжди. А ще гидливий, як чортзна-що! Важко йому, Вово. Нам… перечекати краще. От побачиш — повернеться…

Макс вирішив взяти з минулого у нинішнє зрозуміле життя тільки чистих. Білий стіл, білу “ауді”, Юлю Скачко. Ну, і маму.

Врешті, в розумній голові випускника Лондонської школи економіки жодних питань. Усе, як мріялось, — реальні справи категорії “супертяж”, чудова подруга, абсолютна воля приймати самостійні рішення. Усе те цілком вписувалося у Чонганову концепцію про династію, хоч китаєць і поперхнувся ханшиною, коли Макс привіз йому 2 мільйони готівкою — хай у тебе буде 14 лимонів, мій друже, замість 12-ти… Бо, як вірити нумерології, 1+4=5, а п'ятірка — символ здоров'я. Не скній, Чонгане!

Перепечаєве чимале майно не залишало часу на вдумливі монологи. Як в екстрим-турі — воруши ратицями, бо здохнеш! Полюбив літаки, навіть намірився купити власний. Сни не мордували. Затихло минуле, потьмяніло, розтануло, ніби змирилося — тільки білому шлях. І лише один нез'ясований сумнів без назви, імені, географічних прикмет і персоналій час від часу виринав із підсвідомості — репетував, розбурхував, муляв. А що воно таке, чому?.. І гадки не мав. Наче на сірому тлі розпливчастих обрисів не вистачало окремих ясних скелець, щоб зрозуміти…

Перше скельце впало і розбилося у паризькому аеропорту Орлі. Чекав на літак у Південному терміналі, почув українську мову.

— До дитини! До дитини їду! — кричала жінка, яку двійко поліцейських тягнули кудись.

Озирнувся здивовано, підійшов до поліцейського офіцера, що стояв біля колони, уважно спостерігав за діями колег — ті разом із жінкою вже зникли в одному зі службових приміщень аеропорту.

— Перепрошую, — ламаною французькою. — У чому винна та жінка?

— Нелегальна мігрантка.

— І що на неї чекає?

— Табір для нелегальних мігрантів, суд, висилка.

— Дякую…

Друге скельце підібрав у “Пінчук-Арт-центрі”, куди завітав з Юлею напередодні відкриття виставки, коли запрошують тільки пресу та багатих-впливових, аби простий люд під ногами не плутався. Роздивлявся чудернацькі інсталяції, наштовхнувся поглядом на сумного сивого діда — стояв посеред зали каменем, сам, наче інсталяція скорботна. Матусов? Живий?

Підійшов ближче.

— Оресте Давидовичу?

— Доброго дня, Максиме, — безбарвно пробурмотів Матусов.

— Ви… засмучені чимось?

Старий зітхнув.

— Таточку… поховав. Позавчора. Розбилася на “ферарі” у Монте-Карло. Все сукню якусь неймовірну чорну собі розшукувала. А навіщо?.. Така біда…

— Співчуваю, — відповів щиро.

Відійшов від Матусова — очам не повірив. Біля конструкції зі старих іржавих металевих балок, що, певно, мали символізувати кінець техногенних устремлінь людства, стояла Дора — на шиї фотокамера, за плечима рюкзак із приладдям. Роздивлялася іржу вдумливо, підняла камеру — клац! Макс насупився, підійшов, торкнувся Дориного плеча. І як озирнулася — очі-всесвіт — мовив жорстко:

— А мати?! Що ж ти матір не шукаєш?! — пішов геть. Залишив приголомшену біля залізяччя.

Третє скельце подарувала Юля. Розповіла давнє. Як десять років тому померла мама, як вони з татом так розгубилися, що й на думку не спало священика запросити, поховати за релігійним обрядом. А потім мама стала приходити у Юлині сни, та весь час невдоволена — сумна і сердита. І тільки через дев'ять років після маминої смерті хтось підказав дівчині: мучиться небіжчиця! Треба землю з могили взяти, до церкви віднести, щоб над тією землею священики молитву прочитали, а потім ту землю на могилу повернути. І заспокоїться душа…

— Тепер мама не сердиться, — сказала.

Того ж дня Макс поїхав до власних апартаментів на Хрещатику — давненько тут не був. Стиснув ніздрі гидливо, роззирнувся: де ж він ту ганчірку з землею кинув? Рився-рився, до гостьової кімнати дістався, одним махом скинув з полиці книжки і побачив на підлозі зошит у дерматиновій обгортці. А це що за непотріб? Не було у Дюка такого. Розгорнув — Дора заговорила. Про Ромка, тата, Галю, Теребовлю. Закрив рвучко — зайве. Та щоденник розгорнувся в руках на останньому записі. “Пані забрала мої гроші. От повішуся! Їй-богу, повішуся!” — прочитав гірке.

Почервонів до скронь. Мамо! І ти… Ведеш на повідку, брешеш — мертвий Матусов, ворожка, Нані — доля… Лукава, ненаситна — навіть у Дори гроші вигребла. Колотиш, колотиш — ніколи не змиришся, як не по-твоєму!

Мобільний до вуха.

— Мамо?!

— Синочку… — почув звичне.

— Якби інші… Інші! Я б зрозумів! Але ти… Чому ти все життя зі мною, як з лохом?! Матусов живий! У Дори гроші відбирала! Нані Новаковську намагалася мені підсунути! А я… Я гидую навіть думати про тебе! Прощавай! І не дзвони! Ніколи не дзвони мені!