Бот

Така вона доля всіх ревних служителів Бога. Ти робиш добро, а тобі серуть в обличчя. Джеймі рвучко розвернувся, заскочив на мопед, сяк-так напнув на голову шолом і погнав геть, благаючи Господа більше не випробовувати так його терпіння.

Чоловіки та дівчина лишились самі при дорозі.

— Ти чого його чикою назвав? — піднявши брову, спитав Тимур.

— Ну, це ж по-їхньому чувак чи друзяка, — ґевал кинув питальний погляд на хлопця: — Хіба ні, фелла?

— Ти безнадійний, Хедхантере, — махнув рукою програміст. Він не підозрював, що південноафриканець кілька секунд тому перебував на волосинку від смерті.

— Скільки там? — дивлячись услід дирчику, поцікавився Ріно.

— Три пачки з банкнотами номіналом 5000 песо, — перераховував Тимур, — і одна з купюрами по 10 000, загалом це… два з половиною мільйони песо.

— Точніше, фелла. У нормальній валюті.

— Приблизно п’ять тисяч доларів, Ріно.

Хедхантер розтягнув кутики губ і підморгнув:

— От вам і гроші на дорогу додому, хлопці.

Лаура, яка довго була під враженням від чилійської щедрості, нарешті очуняла:

— Цей ліліпут… на мопеді… він же смердів гівном. Чи то мені приверзлося? І взагалі, що це було? Чому він віддав нам свої гроші? Я не розумію, ми його не просили…

— Пішли, дівко, — Ріно торкнувся її здорового плеча, — вічно ти лізеш зі своїми філософськими штучками… — Для повного щастя Хедхантеру не вистачало лиш одного — закурити.

Через двадцять хвилин їх підібрав директор археологічного музею з Калами, який котив до Антофагасти, вирішивши на деякий час забратися з міста. Подалі від проблем.

Пізніше того ж дня, скориставшись послугами авіакомпанії «LAN Chile», Ріно, Лаура та Тимур вилетіли вечірнім рейсом до Сантьяго. О 22:01 їхній літак успішно приземлився в аеропорту чилійської столиці.

CXXIX

Здійснивши перший у своєму житті акт доброчинності і почуваючись реально крутим філантропом, Макака без пригод доїхав до Антофагасти. По дорозі він не порушив жодного правила дорожнього руху.

За чверть до третьої пополудні коротун, не криючись, прибув у головне місто регіону. Відразу попрямував до католицького собору на центральній площі.

— Де твій бос? — запитав він у хлопчика-служки, зайшовши у темне приміщення католицького храму.

— Сеньйоре? — не зрозумів прислужник.

— Хто тут у вас головний… ну, після Господа? — повторив Макака. — Мені треба з ним поговорити.

Хлопчик рукою вказав на худорлявого старця в чорній одежині, котрий, набожно склавши руки і схиливши голову, стояв під однією з ікон. Був вівторок, і крім сивого святоші в соборі більше нікого не було. Джеймі підступив до священика ззаду і нерішуче спинився. Старий не помічав карлика, продовжуючи зосереджено молитись.

— Ей… Пс-с… — окликнув Макака.

Чоловік розплющив повіки і обернувся. Джеймі потупився, почервонів.

— Чого тобі, сину мій?

— Я тута… ну… цеє… хотів би дещо… туди… — Макака не міг дібрати слів. Так і не сказавши нічого путнього, курдупель прикусив губу і мовчки передав сивочолому стариганю свій рюкзак.

Панотець розкрив сумку, зацікавлено заглянувши всередину. Навіть у півтемряві нефа він побачив, що в рюкзаку лежать гроші. Цілі паки грошей. Дуже багато товстенних пачок з грошима.

— Кому це? — вирячився священик.

— Господу, — твердо проказав Макака. — Будь ласка, передайте все це Господу.

— Я не…

— Роби, що я сказав, тупоголовий бевзю! — заверещав коротун, тут-таки похопився і, боязко озираючись по сторонах, попросив вибачення: — Пробачте… Вибачте, отче… Я не це хотів сказати, — карлик кілька разів кинув наляканий погляд собі за спину і один раз уважно обдивився стелю собору. Ніби все спокійно. Не почув. — Просто… Гадаю, ви знаєте, як краще їх використати. Зробіть так, щоб вони дійшли до Господа.

Старий священик не розумів, чого від нього хочуть, але, зважаючи на неврівноважену поведінку низькорослого прочанина, вирішив не перечити. Канонік ще раз зазирнув до наплічника і, знічено скривившись, витягнув звідти величезний блискучий «Маґнум». Він утримував револьвер за гладенький ствол, бридливо стискаючи його двома пальцями, так наче щойно видобув пістолет зі стічної ями.

— Ой! — сказав Макака і ще більше почервонів.

— Я думаю, — сконфужено промовив священик, — Господу це не знадобиться.

— Так, так, звісно. Можете його… е… викинути.

Сповідальник геть отетерів:

— Добре…

— Добре. Я тоді піду.

— Гаразд, йдіть.

Панотець і далі тримав «Маґнум» на витягнутій руці, наче боявся, що від одного поруху він може вистрелити. Джеймі розвернувся і почалапав геть.

Несподівано, коли Макака майже дістався до виходу з собору, стариган впустив револьвер додолу (довго втримувати півторакілограмовий, повністю заряджений «Маґнум» двома пальцями за змащений ствол практично неможливо). Пострілу, звісно, не відбулось, зате грюкіт від удару метала об кахлі розірвав на шматки благочестиву тишу собору.

— А-а-а! — закричав Джеймі. По тому заплющив очі, впав на коліна і схилив голову, покірливо чекаючи, коли стеля хряснеться на його грішну макітру…