Брама Птолемея

Кулик затарабанив кігтиками по каменю:

— Я не згоден! Термін «демон» хибний і вкрай образливий![22]

Птолемей відклав убік писало:

— Ти даремно так переймаєшся цими назвами й титулами, любий Рехіте. Вони завжди приблизні, ними користуються лише заради зручності. Люди кажуть так через власне неуцтво. От якщо вони осягнуть твою природу і після того так само зневажатимуть тебе, тоді вже справді варто буде стривожитись. — Він скоса посміхнувся мені. — А це, правду кажучи, теж можливо.

Я трохи настовбурчив крила, й морський вітерець заворушив мої пір’їнки.

— Поки що слава в тебе добра. Та запам’ятай моє слово: скоро вони говоритимуть, ніби це ти випустив бика з загорожі!

Він зітхнув:

— Щиро кажучи, слава — погана чи добра — не дуже турбує мене.

— Тебе вона, може, й не турбує, — похмуро заперечив я, — але в палаці є ті, для кого це питання життя й смерті.

— Це лише ті, хто хлюпочеться в болоті політики, — відказав він. — А я для них — ніхто.

— Гаразд, якщо так, — понуро підсумував я. — Гаразд… Що ти там записуєш?

— Твій опис мурів чотирьох стихій по краях світу. Годі морщити дзьоба — краще розкажи мені про це докладніше.

Довелося залишити все як є. Сперечатися з Птолемеєм було марно.

* * *

Від самого початку він був переповнений захопленням і цікавістю. Багатство, жінки, коштовні цяцьки — всі ці освячені часом заповітні мрії єгипетських магів анітрохи не займали його. Він прагнув науки, але науки особливої — не тієї, що дозволяє обертати мури міст на порох і ламати шиї ворогам. Він був трохи дивакуватий.

Цим він спантеличив мене вже за нашої першої зустрічі.

Я з’явився в подобі піщаного вихора — наймоднішій на той час. Мій голос гримів, наче каміння в гірській ущелині:

— Назви своє бажання, смертний!

— Джине, — сказав він, — дай мені відповідь!

Вихор закрутився ще швидше:

— Я знаю секрети землі й таємниці повітря! Я маю ключі, що відмикають жіночі душі![23] Чого ти хочеш? Кажи!

— Що таке сутність?

Вихор зупинився в повітрі:

— Е-е… що?

— Твоя сутність. Що це таке? Яка вона?

— Е-е…ну-у..

— І ще — про Інший Світ. Розкажи мені про нього! Який там час — такий самий, як тут, чи інший? Які з себе його мешканці? Чи є в них цар або проводир? Із чого він створений — із твердої матерії, чи з пекельної круговерті, чи з чогось Іншого? Що є межею між нашим царством і цим Світом, і як можна її перетнути?

— Е-е…

Одне слово, Птолемея цікавили ми. Джини. Його раби. Наша внутрішня природа, а не звичайна зовнішня лузга. Хоч які страхітливі подоби приймав я, він лише позіхав: хоч як я кепкував з його юності й дівчачих рис, він лише щиро сміявся. Він сидів у центрі свого пентакля — з писалом і папірусом на колінах — і жадібно слухав, зупиняючи мене, коли я часом надто вже перебріхував, чи перебиваючи, аби щось уточнити. Він не вдавався ні до Голок, ні до Списів, ні до інших засобів покарання. Його виклики тривали не довше ніж кілька годин. Такого загартованого джина, як я, що чудово знався на жорстоких людських звичаях, це неабияк бентежило.

Крім мене, він часто викликав численних інших джинів та молодших духів. Усе це відбувалось приблизно однаково: виклик, розмова, гарячкове записування почутого — і звільнення.

Врешті в мені прокинулася цікавість.

— Навіщо ти робиш це? — прямо питав я. — Навіщо розпитуєш? І записуєш?

— Я перечитав більшу частину рукописів з нашої Великої бібліотеки, — відповів хлопчина. — Там багато сказано про викликання духів, про їхнє стримування, приборкання та інші дії, однак про природу самих демонів — майже нічого. Про те, що ви думаєте, чого бажаєте самі. А як на мене, це все надзвичайно важливо. Я хочу написати про це вичерпну працю — книжку, яку читатимуть і шануватимуть завжди. Для цього я й мушу стільки розпитувати. Тебе дивує моє бажання?

— Правду кажучи, так. Відколи це чарівники переймаються нашими стражданнями? Та й навіщо вам це робити? Це аж ніяк не у ваших інтересах!

— Невже? Якщо ми нічого не знатимемо й далі вас поневолюватимемо — замість того, щоб зрозуміти, — рано чи пізно прийде біда. Мені так здається.

— Але ж іншого виходу все одно немає. Рабство є рабство — кожен виклик надягає на нас кайдани.

— Ти надто вже зневірився, джине. Торговці розповідали мені про шаманів, що живуть у пустельних північних землях; вони покидають свої власні тіла, щоб розмовляти з духами в Іншому Світі. Як на мене, цей спосіб набагато чемніший. Може, й нам варто його навчитися.

Я хрипко захихотів:

— Цього ніколи не буде! Цей шлях надто небезпечний для єгипетських жерців, відгодованих збіжжям! Побережи свої сили, хлопче. Забудь про ці марні розпитування. Відпусти мене, і все!

Попри мою недовіру, Птолемей наполягав на своєму. Моя брехня потроху вичерпалась, і я почав розповідати йому правду. А він у відповідь дещо розповів мені про себе.

* * *