Брама Птолемея

Так, у дечому Птолемей був мудрий, та не в усьому. Наступного дня біля дверей його покою стовбичили ще дві жінки: одну замучили бегемоти, що топтали її землю, а друга принесла хвору дитину. Отож мене знову відрядили «поглянути — може, вдасться щось зробити». Вранці після того перед покоєм уже шикувалась невелика черга. Мій господар дер на собі волосся, нарікав на лиху долю — і все-таки знову послав мене розбиратися з їхніми бідами, разом з Аффою та Пенренутетом — двома молодшими джинами… Так і повелося. Його дослідження посувалися мляво, мов слимаки, зате слава серед олександрійського ладу росла, наче квіти на початку літа… Птолемей гідно терпів перешкоди, хоч і ледве приховував свій гнів. Він задовольнявся тим, що поки завершував книжку про техніку викликання духів, а решту своїх пошуків відклав до кращих часів.

Наближалася осінь, і настав час щорічного розливу Нілу. Потім води відійшли, оголивши чорну вологу, родючу землю; поля було засіяно, розпочався новий сезон. Часом черга прохачів під Птолемеєвими дверима була довга, часом — коротша, та ніколи не зникала зовсім. Невдовзі чутки про цей щоденний ритуал добігли до чорних риз жерців у великих храмах — і до чорного серця принца, що сидів на своєму просяклому вином троні.

5

Натаніель

Непристойний звук попередив Мендрейка про повернення біса з магічного дзеркала. Чарівник поклав убік ручку, якою саме робив нотатки до нових листівок, і зазирнув у полірований диск. Дитяче скривлене личко тулилося до бронзової поверхні — так, ніби біс відчайдушно намагався вибратись на волю. Мендрейк не звернув уваги на його зусилля.

— Ну? — запитав він.

— Що «ну»? — застогнав і напружився біс.

— Де Бартімеус?

— Сидить на купі каміння за двадцять шість миль на південний схід звідси, в подобі чорнявої дівчини. До речі, гарненької. Але йти до тебе не хоче.

— Як?! Вона… він не хоче?

— Умгу. О-ой, як тут тісної Шість років я просидів у цьому дзеркалі — й навіть краєчком ока не бачив рідної сторони! Може, й справді відпустиш мене? Я ж служив тобі всім серцем і душею!

— У тебе немає душі, — зауважив Мендрейк. — То що сказав Бартімеус?

— Не можу тобі переказати цього — ти ще такий молодий! Але він був страшенно нечемний. Мені аж вуха скрутило. Будь-що з доброї волі він не з’явиться. Краще просто підсмаж його, й квит. Дивно, чого ти досі з ним так панькався… Ой, ні, не ховай мене в цю шухляду — невже ти такий жорстокий, бридкий хлопчисько?..

Загорнувши дзеркало в полотно й замкнувши шухляду, Мендрейк потер очі. Бартімеус ставав для нього серйозною проблемою. Джин став кволіший і сварливіший, ніж раніше; з такого слуги користі майже не було. Правду кажучи, його слід було б відпустити, та хлопцеві — як і завжди — сама ця думка видавалась прикрою. Чому — сказати було важко; цей джин — єдиний з усіх його слуг — ставився до господаря без жодної пошани. Його зухвальство втомлювало, дратувало… та водночас дивним чином підбадьорювало. Мендрейк жив у світі, де справжні почуття завжди ховалися за догідливо усміхненими машкарами. А Бартімеус не любив його — і не таївся з цим. Якщо Аскобол і компанія поводились запобігливо й принижено, Бартімеус був так само зухвалий, як і того дня, коли вони вперше зустрілись, — коли Мендрейк був ще дитиною й мав зовсім інше ім’я…

Мендрейк дозволив собі облишити ці міркування. Він кахикнув і зібрався на думці. Звичайно ж, отут і є проблема! Джин знає його справжнє ім’я! А це неабиякий ризик для людини в його становищі! Якщо інший чарівник викличе демона й дізнається про те, що йому відомо…

Юнак зітхнув. Його думки перебігали з однієї протоптаної стежки на іншу. «Чорнява дівчина. Гарненька…» Неважко вгадати, чию подобу прибрав джин. Відтоді, як Кіті Джонс загинула, Бартімеус користувався її подобою, щоб подратувати господаря. І, до речі, не без успіху. Навіть через три роки, побачивши її обличчя, Мендрейк відчував гострий біль у боці… Він труснув головою і втомлено дорікнув собі самому: «Забудь про неї! Вона зрадниця, вона вмерла й зникла…»

Гаразд, цей каліка-демон — зараз не найголовніше. Найголовніше — те, що серед люду зростає невдоволення, пов’язане з війною. А ще — небезпечні нові здібності, які дедалі частіше з’являються в простолюду. Фританґова розповідь про вуличних хлопчаків, які жбурляють яйцями в демонів, — лише остання з цілої низки тривожних подій.

Іще з часів Ґледстона чарівники дотримувались загального правила: що менше простолюд знає про магію та її знаряддя, то краще. Тому всім рабам — від наймізернішого біса до найпихатішого африта — було суворо наказано: під час виконання наказів господарів не потрапляти людям на очі. Дехто ставав невидимим, проте більшість удавалася до маскування. Отож на столичних вулицях і над дахами будинків юрмилися десятки тисяч непомічених демонів.

Однак тепер це правило порушувалось дедалі частіше.