Брама Птолемея

Щотижня надходили вісті про нові випадки виявлення демонів. Кілька школярів помітили над Вайтголом зграю бісів-посланців — і з вереском порозбігались: чарівники доповідали, що біси були, як і слід, у подобі голубів, отож не мали збудити жодної підозри! Тиждень потому учень ювеліра, новачок у Лондоні, очманіло промчав по Горсфері-Роуд і стрибнув через парапет у Темзу: свідки стверджували, що він кричав про привидів у натовпі. Подальше розслідування з’ясувало, що на Горсфері-Роуд тоді справді працювали демони.

Якщо в простолюду розвивається вроджена здібність бачити демонів, то безладдя, яке віднедавна заповнило Лондон, лише зростатиме… Мендрейк сердито труснув головою. Треба піти до бібліотеки, пошукати там історичних прецедентів. Можливо, такі випадки траплялись і раніше… От тільки часу бракує — вистачає й теперішніх прикрощів. Минувшині доведеться зачекати…

У двері постукали. Ненав’язливо увійшов служник, бокуючи від пентаклів на підлозі:

— До вас помічниця начальника поліції, сер.

Мендрейк здивовано зморщив чоло:

— Справді? Чудово. Проведіть її до мене.

На те, щоб спуститися до приймальні, розміщеної двома поверхами нижче, й повернутися з відвідувачкою, служник витратив три хвилини. Отож пан Мендрейк мав досить часу для того, щоб дістати кишенькове дзеркальце й уважно оглянути себе. Він пригладив своє підстрижене волосся — там, де воно настовбурчилось, — і змахнув з рукавів кілька порошинок. Удовольнившись нарешті, він занурився в читання паперів на своєму столі, вдаючи зразкове службове завзяття.

Він розумів, що отак чепуритися — смішно й безглуздо, та нічого не міг із собою вдіяти. В товаристві помічниці начальника поліції він завжди був надміру уважний до самого себе.

Пролунав короткий стукіт у двері. До кімнати легко, впевнено увійшла Джейн Фаррар. У руці вона тримала футляр із кулею. Пан Мендрейк чемно підвівся з-за столу, та вона помахом руки попросила його сісти.

— Ні, не слід говорити мені, яка це честь для вас, Джоне. Облишмо церемонії. Я маю показати вам дещо важливе.

— Будь ласка… — він показав на шкіряний стілець біля стола. Джейн сіла, недбало поклавши на стіл футляр, і всміхнулася до Мендрейка. Він усміхнувся у відповідь. Так вони й сиділи, вишкірившись, наче два коти над придушеною мишею, — хижі, дужі й самовпевнені у взаємній недовірі.

Три роки тому справа з ґолемом завершилася тим, що колишній начальник поліції, Генрі Дюваль, потрапив у немилість і загинув. Відтоді прем’єр-міністр так і не знайшов йому наступника. Ба більше: не довіряючи чарівникам із свого оточення, він призначив начальником поліції самого себе, а більшу частину роботи звалив на помічницю. Джейн Фаррар перебувала на цій посаді вже два роки. Всі знали про її здібності — і це дозволило їй вижити, незважаючи на тісний зв’язок із паном Дювалем, і знову добитися довіри пана Деверо. Тепер вони з Мендрейком були двома найближчими спільниками прем’єр-міністра. Саме тому між собою вони були дуже люб’язні — хоч часом крізь цю люб’язність проглядалося давнє суперництво.

Мендрейка, одначе, Джейн Фаррар бентежила ще й з іншої причини. Вона досі була дуже гарна: темне блискуче волосся, лукаві зелені очі під довгими віями. Її краса відвертала його увагу. Він мав зібрати всю свою дорослу самовпевненість, щоб спокійно розмовляти з нею.

Мендрейк недбало поринув глибше в крісло:

— Я теж маю дещо сказати вам. Хто говоритиме перший?

— Гаразд, починайте ви. Я — потім. Тільки швидше.

— Чудово. Нам украй потрібно привернути увагу прем’єра до цих нових здібностей, що з’являються в окремих простолюдинів. Учора викрили ще одного з моїх демонів. І знову — дітлахи. Навряд чи треба пояснювати, якими проблемами це загрожує.

Тоненькі брівки панни Фаррар насупились:

— І справді не треба. Цього ранку ми дістали нові повідомлення про страйки докерів і машиністів. Вони кидають роботу. Влаштовують демонстрації. Не лише в Лондоні, а й у провінції. І все це очолюють люди з тими самими незвичайними здібностями. Нам скоро доведеться відловлювати їх.

— Це все так, але яка тут причина, Джейн? Звідки це береться?

— Ми зможемо це з’ясувати, коли їх надійно замкнуть у Tаyepi. Зараз у пивницях працюють наші шпигуни — збирають інформацію. Наш удар буде жорстокий і раптовий. Щось іще?

— Треба буде також обговорити останній напад у Кенті. Проте це може зачекати до засідання Ради.

Панна Фаррар двома пальчиками розстебнула футляр, відкинула полотно й дістала маленьку кришталеву кулю — світло-блакитну, ідеально рівну, з пласкою основою. Вона посунула кулю на середину стола.

— Зараз моя черга, — зауважила вона.

Чарівник трохи подався вперед:

— Це один з ваших шпигунів?

— Так. Тепер будьте уважні, Джоне, — це суттєво. Чи знаєте ви, що пан Деверо просив мене стежити за нашими чарівниками — на випадок, якщо хтось із них піде стежкою Дюваля або Лавлейса?