Брама Птолемея

Лясь! Цей химерний звук несподівано обірвав моє підслуховування. Щойно я тихенько дзижчав над Дженкінсовим вухом, а вже наступної миті на мене, мов грім з небес, опустилася скручена в трубку газета. Що за підступний напад![33]Я впав на підлогу, безпорадно розчепіривши лапки. Дженкінс із приятелями трохи спантеличено вирячились на мене. Мій кривдник — дужий буфетник — весело махнув їм газетою.

— Готова! — усміхнувся він. — А то дзижчить біля самісінького вашого вуха, сер! Ще й яка здорова! Нібито вже осінь, аж на тобі…

— Еге ж, справді… — відповів Дженкінс. Його очі примружились — він, мабуть, розглядав мене крізь магічні лінзи, — та на всіх рівнях аж до четвертого я був звичайнісінькою мухою, тож це нічого не дало йому. Зненацька він підняв ногу, щоб розчавити мене. Проте я злетів у повітря — може, трохи швидше, ніж личило б підбитій мусі, — й помчав до найближчого вікна.

Опинившись надворі, я не зводив очей з дверей пивнички, водночас перевіряючи свою постраждалу сутність. Як це сумно, коли джин, який…[34] може бути збитий звичайнісіньким аркушем паперу! Проте це, на жаль, гірка правда. Всі ці переміни подоби й невпинні напади аж ніяк не йдуть мені на користь. Мендрейк! Це все Мендрейкова провина! І він за це заплатить— за першої-ліпшої нагоди![35]

Дженкінс міг запідозрити, що я — не проста комаха, й спробувати втекти. Однак, на моє велике полегшення, він через кілька хвилин з’явився на дверях — і рушив далі Вайтголом. Я розумів, що залишатись у мушиній подобі тепер небезпечно, тож знову — стогнучи з болю — перекинувся горобцем і полетів навздогін.

* * *

Місто огортали сутінки. Чарівник Дженкінс простував вуличками Центрального Лондона. Попереду в нього були ще три зустрічі. Перша — в невеликому готельчику біля Трафальґарської площі. Цього разу я вже не намагався увійти, а спостерігав за ним крізь вікно. Він розмовляв з косоокою жінкою в строкатій сукні. Далі він пройшов через Ковент-Ґарден до Голборна, де зайшов до невеличкої кав’ярні. Я знову вирішив триматись віддалік, однак чудово розгледів чоловіка, з яким він розмовляв. То був чолов’яга середнього віку, з химерним, схожим на рибу обличчям. Вуста його мали такий вигляд, ніби він позичив їх у тріски. Моя пам’ять — як і моя сутність — за останні роки стала дірява, як решето. І все-таки щось у ньому видалося мені знайомим… Ні, здаюся. Я не пам’ятав, звідки я його знаю.

Справа, однак, розвивалася доволі цікаво. Судячи з того, що я підслухав, тут замислювалась якась змова. Проте всі ці люди видавались аж ніяк не здатними до таких небезпечних задумів. Нікого з них не можна було назвати ні могутнім, ні спритним. Радше навпаки. Якби вишикувати всіх лондонських чарівників на спортивному майданчику і розпочати відбір гравців для двох футбольних команд, то ці типи залишилися б наостанок — поряд із товстим хлопчиною й тим, що має ногу в гіпсі. їхня безпорадність, напевно, була частиною плану, а я ніяк не міг уторопати, в чому цей план полягає.

Нарешті ми дісталися до обшарпаної кав’ярні в Клеркенвелі. Тут — уперше за увесь цей час — я помітив, що Дженкінс трохи змінився. Досі він здавався безжурним, упевненим, недбалим, а зараз, перш ніж увійти, зупинився перед дверима — ніби набираючись сміливості. Пригладив волосся, поправив краватку й навіть дістав з кишені люстерко, щоб оглянути прищик на підборідді. І лише тоді зайшов до кав’ярні.

Це вже було цікаво. Виходить, зараз він розмовлятиме не з нижчими й не з рівними. Можливо, всередині на нього чекає сам таємничий пан Гопкінс… Треба подивитися.

А це означало, що мені слід перемінити свою жалюгідну горобину подобу.

Двері кав’ярні були зачинені, вікна — так само. З невеличкої щілинки під дверима струменів жовтий промінець світла. Застогнавши з відчаю, я перетворився на кучеряву хмарку диму, що втомлено просочилася до щілини.

Задушливо пахло кавою, цигарками та смаженою шинкою. Хмарка диму зазирнула під двері, знялася трохи вище й озирнулася. Все здавалося трохи розмитим — після перетворення очі в мене бачили ще гірше, ніж досі, — проте я зумів розгледіти Дженкінса: він сідав до столика біля стіни, де на нього вже чекала якась темна постать.

Хмарка диму пропливла через кімнату, обережно петляючи між ніжками стільців і черевиками відвідувачів. Мені спала на думку неприємна річ; зупинившись під одним із столиків, я послав уперед Імпульс — щоб перевірити, чи немає там ворожої магії[36]. Ждучи його повернення, я намагався придивитися до Дженкінсового сусіда, але той сидів до мене спиною, тож я не міг розібрати жодних подробиць.

Імпульс повернувся — яскраво-помаранчевий, із червоними прожилками. Я похмуро дивився, як він тьмяніє. Значить, магія тут є — і до того ж потужна.