Брама Птолемея

Що ж мені тепер робити? Якщо я втечу з кав’ярні, це нічим не допоможе мені дізнатися про Дженкінсові плани — а для мене це єдиний спосіб заробити собі відпочинок. Якщо темна постать — справді Гопкінс, я зможу його вистежити, повернутися до Мендрейка — і на світанку буду вже вільний. Будь-що — чого б то не коштувало — я мусив залишитися.

Гаразд. Без зусиль та ризику, як то кажуть, і Прагу не побудуєш[37]. Мовчки звиваючись, хмарка диму пробиралась між столиками, все ближче й ближче до того місця, де сидів Дженкінс. Біля передостаннього столика я зібрався на силі, заховавшись у бганці пластикової скатертини, — і обережно визирнув.

Звідси мені було краще видно незнайомця, хоч він і досі сидів до мене спиною. Він був убраний у довге пальто й капелюх із широкими крисами, що ховав його обличчя.

Тим часом Дженкінсова шкіра стала восковою від напруження.

— Лайм повернувся з Франції цього ранку, — говорив він[38]. — Усі вони готові. З нетерпінням чекають сигналу.

Він боязкувато кахикнув. Незнайомець не промовив ані слова. Від нього виходила знайома мені магічна аура… Я покопався в своєму затуманеному мозку. Де ж я бачив його раніше?..

За столиком раптом щось ворухнулося. Хмарка диму вмить згорнулася, та все було гаразд. Повз мене пройшов офіціант із двома чашками кави. Він дзвякнув ними об столик перед Дженкінсом і незнайомцем — і пішов собі, фальшиво посвистуючи.

Я знову заходився стежити з сусіднього столика. Дженкінс відсьорбнув кави. Він мовчав.

До другої чашки простяглася рука — велика, вкрита химерним плетивом тонких білих шрамів.

Я дивився, як ця рука взяла чашку, обережно підняла її. Голова трохи схилилася — незнайомець збирався відсьорбнути. Я побачив міцне чоло, гачкуватий ніс, жорстку підстрижену борідку. І лише тоді — надто пізно! — пригадав усе.

Найманець узявся до своєї кави. Я тихенько сховався в затінку.

10

Річ у тім, що я знав цього найманця. Ми зустрічалися двічі. Обидва рази ми не знаходили спільну мову — і робили все, щоб вирішити цю суперечку цивілізованим чином. Та хоч як я намагався розчавити його статуєю, рознести на шматки Вибухом або (під час останньої нашої зустрічі) просто підпалити й скинути з гори, найманцеві це не завдало ані найменшої шкоди. Що ж до нього самого, то він бував небезпечно близький до того, щоб убити мене за допомогою різноманітних знарядь зі срібла. І ось тепер, коли я кволий як ніколи, він трапився мені знову! Це змусило мене зупинитись і поміркувати. Ні, звичайно ж, я не боявся його. Назвімо це краще «обґрунтованою тривогою».

Як і завжди, на ньому були старі шкіряні чоботи — потерті й поношені, від яких аж перло магією[39]. Вони, напевно, й подіяли так на мій Імпульс. Семимильні чоботи, здатні долати за мить величезні відстані, — штука справді рідкісна, а на додачу до надзвичайної стійкості цього чолов’яги це — вкрай небезпечна загроза. Отож я неабияк радів, що можу сховатись у бганках скатертини.

Найманець одним ковтком допив свою каву[40] — і знову поклав помережану шрамами руку на стіл. Він промовив:

— То їх усіх відібрано?

Голос у нього був той самий: спокійний, неквапливий і глибокий, мов океан.

Дженкінс кивнув:

— Так, сер. І їхніх бісів — теж. Цього, сподіваюся, буде досить.

— Решту забезпечить наш проводир.

Ага! Нарешті дійшло до діла! «Проводир»! Цікаво, чи це Гопкінс, чи хтось інший? Голова в мене аж гула з болю, тож слухати було важко. Краще підібратися ближче… Хмарка диму тихенько поповзла з-під стола.

Дженкінс знову відсьорбнув:

— Що я повинен зробити ще, сер?

— Поки що нічого. Фургони я забезпечу сам.

— А ланцюги й мотузки?

— З ними я теж розберуся. У мене є… певний досвід.

Ланцюги! Мотузки! Фургони! Якщо скласти це все докупи — що вийде? Ні, й гадки не маю. Проте мені здавалося, що грають тут нечисто. Я схвильовано підібрався ще ближче…

— Ідіть додому, — мовив найманець. — Ви добре попрацювали. Зараз я доповім про все панові Гопкінсу. Справа набирає обертів.

— А якщо мені знадобиться зв’язатися з ним? Він досі в «Амбасадорі»?

— Поки що так. Тільки не робіть цього без крайньої потреби. Нам не варто привертати до себе увагу.

Хмарка диму під сусіднім столиком ладна була скрутитись у вузол з радощів — якби її сутність не зробилася такою непіддатливою. «Амбасадор» — це, напевно, готель або щось подібне! А це означає, що я дізнався Гопкінсову адресу — саме те, чого хотів Мендрейк! Воля майже в моїх руках! Як я вже казав, я, можливо, був не в найкращій формі, та коли йдеться про стеження, помилок не роблю.

Дженкінс ніби трохи замислився:

— До речі, сер… я щойно пригадав… Цього вечора, коли я розмовляв з Берком та Візерсом, біля нас кружляла муха. Можливо, то була звичайнісінька муха, але…

Голос найманця загуркотів, як далекий грім:

— Он як? І що ж ви зробили?

Дженкінс поправив свої кругленькі окуляри — то була ознака тривоги, і я чудово його розумів. Найманець був вищий від Дженкінса на добрячий фут — і майже вдвічі ширший у плечах. Він міг би одним-єдиним ударом зламати Дженкінсові хребет.