Брама Птолемея

Велетенські ноги ходили в темряві круг мене; дзьоби-списи пробивали воду, наче кулі. Серед очерету приглушено відлунювали прокльони чапель-фоліотів. Маленький скалічений пуголовок виповз із мулу — і, звиваючись, поплив до берега, залишаючи дорогою клаптики мертвої сутності. Опинившись на суходолі, він порушив усі терміни розвитку, перетворившись на кволе жабеня з понівеченою лапкою й сумним ротом. Жабеня щодуху стрибнуло в траву.

Я був уже на пів дороги до алеї, коли фоліоти нарешті помітили мене. Один з них, напевно, підлетів вище — й побачив, як я кульгаю. З хрипкими криками чаплі знялися зі ставка — й пронеслись над темною травою.

Одна з них кинулась на мене. Жабеня відчайдушно стрибнуло геть, і дзьоб устромився в землю.

Мерщій на дорогу, в натовп! Жабеня скакало туди-сюди, між ногами, під лотками, перестрибуючи з голів на плечі, з кошиків на дитячі візки, щосили кумкаючи й булькотячи, зирячи довкола божевільними вибалушеними очима. Чоловіки кричали, жінки верещали, діти вражено зойкали. Чаплі мчали навздогін, виблискуючи пір’ям, вимахуючи крилами, засліплені жадобою крові. Вони перекидали прилавки й бочки з вином, лякали собак, що з виттям утікали в пітьму. Люди падали з ніг, наче скраклі; паки «Справжніх історій про війну» розлітались на всі боки — частина потрапляла у вино, частина — на рожни з печенею.

Захекане жабеня вискочило просто на вуличну сцену, під яскраві бісівські ліхтарі. Один актор упав просто в обійми до другого — вони разом штовхнули третього, і той полетів у натовп. Тікаючи від хижої чаплі, жабеня майнуло до ляди — і тут-таки вискочило з іншої, сівши на голову картонному гоблінові. Звідти воно перестрибнуло на транспарант, учепившись за нього передніми лапками. Чапля виринула знизу, клацнула дзьобом — і роздерла транспарант навпіл. Смуга матерії впала, погойдавшись над сценою, наче ліана в джунглях, і перенесла жабеня через бічну алею до скляної призми, в якій було ув’язнено полоненого демона.

На той час я вже майже не розумів, що роблю. Моя сутність швидко розпадалась: очі ледве бачили, світ заповнила мішанина безладних звуків. Я бездумно скакав, міняючи з кожним стрибком напрям, — аби лиш уникнути неминучого нападу.

Зрозуміло, що врешті одному з нападників увірвався терпець: він, здається, спробував удатися до закляття Конвульсії. Будь-що я відскочив убік — і не бачив, як закляття вдарило в призму, не чув, як тріснуло скло. Я тут був ні до чого. Не винен анітрохи. Я навіть не бачив, як величезний чорний демон скривився з переляку — і застромив довгі криві пазурі в тріщину. Я не чув, як затріщала призма, розлітаючись на друзки, як зарепетував люд, коли демон стрибнув просто в натовп.

Нічого цього я не чув і не бачив. Я лише чув нескінченний тупіт гонитви, відчував, як моя сутність розпливається з кожним відчайдушним стрибком. Я помирав, але зупинитись не міг: мене переслідувала ще швидша смерть.

11

Кіті

Наставник Кіті поглянув на неї з канапи — самотнього острівця в морі розкиданих паперів, щільно списаних його дрібним почерком. Він гриз кінчик кулькової ручки, що залишала невеличкі сині сліди на його вустах. Він здивовано заморгав:

— Я й не думав побачити тебе цього вечора, Лізі! Ти, здається, мала бути на роботі!

— Так, сер. Я скоро піду туди. А зараз…

— Скажи-но мені, ти знайшла оригінал «Desiderata Curiosa» Пека? А «Анатомію меланхолії»? Не забудь: мені потрібен четвертий том!

— Пробачте, сер, — звично збрехала Кіті. — Ні того, ні другого я не знайшла. Бібліотеку сьогодні зачинили раніше. Там поряд почалися якісь заворушення — протестував простолюд, — і вхід про всяк випадок замкнули. Мене вивели звідти, перш ніж я встигла знайти ваші книжки.

Пан Баттон сердито пирхнув і ще дужче гризнув ручку:

— Як невчасно! Протестував простолюд, кажеш? А що буде далі? Коні скидатимуть із себе вуздечки? Корови відмовляться доїтись? Цим мізерним людцям треба знати своє місце! — він підкреслював кожне слово, роблячи випади ручкою. А потім засоромлено поглянув на дівчину: — Не ображайся, Лізі…

— Що ви, сер! А хто такий Птолемей?

Старий утомлено позіхнув і зчепив руки за головою:

— Птолемей — це Птолемей! Найвидатніший чарівник світу! — він жалісно поглянув на неї. — Лізі, ти встигнеш поставити чайник, перш ніж підеш?

— Він був єгиптянин? — наполягала Кіті.

— Так, єгиптянин, хоч ім’я в нього грецьке. Його рід походив з Македонії… Ти молодець, Лізі! Мало хто з отого простолюду, що протестує, знає про такі речі!

— Я хотіла б почитати щось із його праць, сер.

— Тобі це буде нелегко, бо він писав по-грецьки… У мене є найголовніша його праця — «Око Птолемея». Її мусить знати кожен чарівник, бо там дуже докладно описано механізм витягування демонів з Іншого Світу. Стиль цієї праці, до речі, досить-таки безсторонній… Інші його роботи відомі як «Апокрифи». Я, здається, навіть пам’ятаю, як ти принесла мені їх від Гірнека — вперше, коли завітала сюди… Дивовижні тексти, повні найхимерніших зауважень… То що там із чаєм?