Брама Птолемея

Горобець сердито клацнув дзьобом. Це все Мендрейк винен! Якби він дав мені перепочити хоч кілька місяців, моя голова була б помітно свіжіша! Мою увагу не відвертало б ніщо. Як за тих часів, коли…

Зосередься!!! Можливо, Дженкінс сів в автобус? Я стрімко облетів кілька найближчих автобусів, та секретаря в них не було. А це означало, що він або зник, або увійшов до якогось будинку… І лише тут я помітив пивничку "Голова сиру", затиснуту між двома урядовими будівлями, — приблизно там само, де Дженкінс зник. Оскільки людям нечасто вдається зникнути з власної волі[31], я зміркував, що він — радше за все — зайшов до пивнички.

Мерщій!!! Горобець каменем упав на бруківку — і, не помічений натовпом, майнув у відчинені двері. Перестрибуючи через поріг, я стиснув зуби й перемінив подобу: горобець перетворився на муху — товсту зелену муху з волохатим черевцем. Спалах болю від швидкої зміни подоби зробив мій політ хаотичним: я втратив орієнтацію, трохи попетляв у задимленому повітрі й сів прямісінько в келих із вином, що його саме підносила до вуст якась леді.

Відчувши порух, вона поглянула вниз — і побачила, як я плаваю на спині за дюйм від її носа. Я поворухнув волохатою лапкою. Леді заверещала, як павіан, і жбурнула келих геть. Вино хлюпнуло просто в обличчя чоловікові, що стояв біля прилавка: той мимоволі відсахнувся — й перекинув ще двох леді, які сиділи на табуретках. Крики, вереск, махання руками — шарварок та й годі! Викупана у вині зелена муха сіла на прилавок, підсковзнулась, вирівнялась — і заховалась за мискою з горішками.

Що ж, можливо, я потрапив до пивнички не так непомітно, як хотів, але тепер принаймні мав змогу хутенько роздивитися довкола. Я протер свої мушині очі, зіскочив з прилавка, злетів угору біля найближчого стовпа, що підпирав стелю, прослизнув між пакуночками з чипсами й сухариками — і з вигідного місця під самісінькою стелею оглянув пивничку.

Ось він, Дженкінс! Стоїть у центрі зали — й завзято обговорює щось із двома приятелями.

Муха підлетіла ближче — й, заховавшись у тіні, перевірила всі рівні. Магічного захисту в жодного з цих трьох не було, хоч від їхнього одягу віяло пахощами й шкіра була бліда, як у всіх професійних чарівників. Костюми на всіх сиділи незугарно — були завеликі й занадто розкішні для них: черевики — гостроносі, ватні підплічники — затовсті. Усі троє, як я міг судити, мали десь від двадцяти до тридцяти років. Учні, секретарі — жоден з них не випромінював аури справжньої сили. Проте розмовляли вони досить-таки жваво, і їхні очі палали в темряві "Голови сиру" фанатичним вогнем.

Муха, сидячи на стелі, схилила голову, щоб краще розчути їхні слова. Та дарма: в пивничці панував такий гомін, що не можна було розібрати ані словечка. Я непомітно підлетів ближче, сердячись, що поряд немає жодної стінки. Дженкінс саме говорив; я закружляв довкола нього — так близько, що мені було чути запах лаку для волосся на його зачісці й видно пори на його червоному носі.

— Найголовніше: чи готові ви? Чи вже зробили ви свій вибір?

— Берк готовий. А я — ні,— відповів найкволіший з усієї трійці, зі сльозливими очима й запалими грудьми. Поруч із ним Дженкінс видавався справжнісіньким Атлантом[32]. Третій, Берк, був анітрохи не кращий — клишоногий, зморшкуватий, із засипаними лупою плечима.

Дженкінс пирхнув:

— То обирайте швидше! Зазирніть до Трисмеґіста чи Портера — і там, і тут чудовий вибір.

Кволий чолов’яга сумно бекнув:

— Ні, Дженкінсе, річ не у виборі Річ у тім, скільки сил мені доведеться на це змарнувати. Я не хотів би…

— Ти ж не боїшся, Візерсе? — зловісно посміхнувся Дженкінс. — Он Палмер боявся — пригадай, що з ним сталося! Ще не пізно знайти когось іншого.

— Ні, ні, ні! — поспіхом запевнив його Візерс. — Я буду готовий, буду! Відразу, як тільки скажеш!

— А скільки нас усього? — запитав Берк. Якщо Візерс бекав по-овечому, то Берк радше мукав, як бугай. Так зазвичай розмовляють недоумкуваті типи.

— Ти ж знаєш, — відповів Дженкінс. — Усього семеро. По одному на кожне крісло.

Берк зайшовся тихим сміхом, схожим на гикавку. Візерс підхопив — октавою вище. Ця думка, здається, потішила їх.

Проте Візерсова обачність і тут узяла гору:

— А ти певен, що до того часу ми в безпеці?

— Деверо надто заклопотаний війною. Фаррар і Мендрейк— бунтівним простолюдом. Забагато всього відразу — для того, щоб хтось звернув увагу на нас, — Дженкінсові очі блищали. — До того ж, хіба хтось колись звертав на нас увагу?

Він помовчав. Усі троє похмуро перезирнулись. Потім Дженкінс знову надяг капелюха.

— Гаразд, мені пора, — сказав він. — Треба ще декого відвідати. І про бісів теж не забудьте.

— А наш експеримент? — Берк нахилився до нього. — Візерс має рацію. Нам треба побачити докази його успіху, перш ніж… Розумієш?

Дженкінс зареготав:

— Будуть тобі докази! Гопкінс сам покаже вам, що жодних побічних ефектів немає. Проте можу вас запевнити, що це видовище справляє неабияке враження. Спочатку…