Брама Птолемея

— Я певен, що ніхто з наших вельмишановних міністрів не збирався ображати свого колегу — і не був таким легковажним, щоб образитися, — почав він. — Обоє, звичайно ж, мають рацію: тривога Джесіки цілком виправдана, бо становище в Європі справді стає небезпечним. Карлове небажання визнавати нашу поразку також гідне хвали: ми не можемо залишити Америку в руках злочинців. Я хотів би запропонувати вирішення цієї проблеми.

— Яке ж? — байдуже поцікавилась панна Вайтвел.

— Виведення військ — це не вихід, — холодно провадив Мендрейк. — Це стане хибним знаком для наших ворогів. Проте ми мусимо якимось чином припинити цей конфлікт. Наших демонів для цього недостатньо, так само — пробачте, пане Мортенсене, — як і наших звичайних вояків. Нам потрібна потужна зброя — така, якої немає в американців. Щось таке, з чим вони не зможуть упоратись. Це дуже просто. Треба використати Ґледстонів посох.

У відповідь Мендрейк, як і сподівався, почув гнівний гамір. Не намагаючись говорити далі, він з легенькою усмішкою сів. Джейн Фаррар, перехопивши його погляд, запитально підняла брови; обличчя інших міністрів відбивали різну міру обурення.

— Це неможливо!

— Дурні вигадки!

— Про це не може бути й мови!

Нарешті гамір ущух. Мендрейк поворухнувся.

— Пробачте, — обізвався він, — але я не розумію ваших заперечень.

Карл Мортенсен лише змахнув рукою:

— З посохом ніхто не намагався працювати. Його ніхто не перевіряв!

— Ним важко орудувати! — підхопила ГЬлен Малбінді.

— Це вкрай небезпечний артефакт! — додала Джесіка Вайтвел.

— У тому й річ! — відповів Мендрейк. — Із цим посохом Ґледстон підкорив Європу. Ми легко зробимо те саме з Бостоном. Наші друзі в Парижі та Римі почують про це — й знову поховаються по своїх норах. Проблему буде вирішено. Варто посоху опинитися за океаном — і все закінчиться менш ніж за тиждень. Навіщо ховати посох під замком, якщо в ньому ключ до вирішення всіх наших труднощів?

— Бо я не вважаю за потрібне його використовувати, — долинув холодний голос. — А моє слово вирішує все.

Мендрейк обернувся до прем’єр-міністра, що саме випростався в своєму кріслі. Обличчя Деверо стало різким, набряклі щоки й підборіддя зникли. Очі були невиразні й каламутні.

— Можливо, цього ранку ви одержали меморандум, Мендрейку, — сказав він. — Посох, разом з іншими артефактами, було перенесено до Зали Скарбів — у цім самім будинку. їх захищено закляттями найвищого рівня. Використовувати їх ніхто не буде. Зрозуміло?

Мендрейк завагався. Він подумав, чи не варто наполягти на своєму, та потім пригадав долю леді Гаркнет.

— Звичайно, сер, — почав він. — Але я мушу спитати, чому…

— Мусите?! Нічого ви не мусите! — прем'єрове обличчя зненацька спотворилось, очі шалено вирячились. — Знайте своє місце й не збивайте Раду з пантелику своїми порожніми вигадками! А тепер мовчіть — і надалі думайте, перш ніж говорити! І якщо я матиму привід запідозрити вас у зраді — стережіться! — прем’єр-міністр відвернувся. — Мортенсене, принесіть сюди мали. Розкажіть докладніше про наше теперішнє становище. Як я пам’ятаю, ми загнали заколотників у болота…

* * *

— Це було трохи необачно, — прошепотіла Джейн Фаррар, коли вони через годину разом з Мендрейком ішли коридором. — Той, хто володіє посохом, має справжню силу. Деверо боїться того, що ця людина зможе зробити з ним.

Мендрейк понуро кивнув. Зневіра, яка щойно покинула його, повернулася.

— Так, я знаю. Але ж хтось мусив сказати про це відверто! В країні панує хаос. Я не здивуюсь, якщо половина членів Ради щось замислює…

— Зосередьмося краще на відомій нам змові. Є відомості про Дженкінса?

— Поки що ні. Але невдовзі будуть. Над цим працює найкращий із моїх джинів.

9

Бартімеус

Ще з часів Стародавнього Єгипту коли я прибирав подобу срібного сокола й ковзав тінню через бархани — услід кушитським нападникам, — я завжди був і залишався фахівцем з вистежування. Візьмімо, наприклад, тих самих кушитів: вони залишали за собою джинів у подобі шакалів та скорпіонів, щоб ті не давали підкрастися ворогові. Проте соколові, що летів високо в сонячному небі, легко було залишатись непоміченим. Я знайшов табір нападників, схований серед синьо-зелених камедевих дерев оази Харґа, й навів на них фараонове військо. Там вони й полягли — всі до одного.

Ось і тепер я вдався до того самого, непомітного, однак смертельно небезпечного вміння — хоча мушу визнати, що цього разу обставини були дещо менш величні. Замість дикої орди воїнів, убраних у лев’ячі шкури, довелося мати справу з сухорлявим рудим секретарем; замість болюче прекрасних краєвидів Сахари я милувався смердючим провулком у Вайтголі. Поза тим усе було так само. Хіба що цього разу я був не соколом — зачуханий горобець у Лондоні має доречніший вигляд.