Брама Птолемея

Круглий стіл пан Деверо обрав з дипломатичних міркувань. Таким чином ніби виходило, що за столом усі рівні, — чудова ідея, яку сам прем'єр звів нанівець, наказавши поставити для себе велетенське золочене крісло, оздоблене товстобокими херувимчиками. Пан Мортенсен, міністр оборони, пішов за його прикладом, замовивши собі розкішне крісло з полірованого червоного дерева. Щоб не поступитись їм, пан Коллінс із Міністерства внутрішніх справ поставив собі монументальний трон, оббитий смарагдовою парчею й прикрашений запашними китичками. Так само — й інші. Лише Джон Мендрейк та його колишня наставниця, панна Джесіка Вайтвел, не піддалися спокусі зробити свої сидіння розкішнішими.

За порядок, у якому сідали міністри, також тривала давня таємна боротьба, аж поки все владналось — і розташування міністрів за столом почало відповідати фракціям, які існували в Раді. Біля пана Деверо сиділи два його фаворити — Джон Мендрейк, міністр інформації, і Джейн Фаррар, очільниця поліції. За Фаррар сиділи і панна Вайтвел і пан Коллінс, відомі своїми скептичними поглядами на перебіг війни; за панною Вайтвел — пан Мортенсен і панна Малбінді з Міністерства закордонних справ, чиєї політики уряд нині дотримувався.

* * *

Нарада недоречно розпочалася з рекламного оголошення. З бічної кімнати гучно викотилась величезна кришталева куля на колесах: її котила зграйка бісенят на чолі з наглядачем-фоліотом, озброєним батогом з кінського волосся. Коли куля під’їхала до стола, фоліот гаркнув, бісенята виструнчились — і під ляскіт батога зникли одне за одним у хмаринках кольорової пари. Кришталева куля засвітилася спочатку рожевим, тоді помаранчевим сяйвом. У її середині з’явилося широке усміхнене обличчя, яке підморгнуло й заговорило:

— Вельмишановні пані й панове, члени Ради! Дозвольте нагадати вам, що залишилося всього два дні до головної театральної події цього десятиліття, головної події світського життя цього року! Замовляйте просто зараз квитки на прем’єру мого останнього твору, базованого на біографії нашого любого друга й провідника — пана Руперта Деверо! Готуйтеся сміятись і плакати, притупувати ногами й підспівувати хору з п’єси «Від Вопінґа до Вестмінстера: політична одіссея»! Приводьте своїх дружин, чоловіків, друзів — і не забудьте носовички! Я, Квентін Мейкпіс, обіцяю вам усім незабутній вечір!

Обличчя зникло, куля згасла. Міністри закахикали й засовались у кріслах. «Боже милий! — прошепотів хтось. — Оце буде мюзикл!»

Пан Деверо усміхнено оглянув усіх присутніх.

— Гадаю, в цій ласці з боку Квентіна потреби не було, — зауважив він. — Я певен, що всі ви вже придбали квитки.

Звичайно ж, придбали всі. Вибору тут не було.

* * *

Рада перейшла до поточних справ. Пан Мортенсен доповів про останні новини з Америки, принесені з-за океану джином-посильним. Новини були невтішні: війська, що зав’язли в глушині, дрібні сутички — й жодного помітного успіху. Так тривало вже багато тижнів поспіль.

Джон Мендрейк слухав неуважно. Доповідь була передбачувана й сумна — вона лише зміцнювала розчарування, що кипіло в його душі. Все, все виходило з-під контролю — війна, простолюд, становище в усій імперії. Слід було вживати рішучих заходів — і негайно, інакше націю не врятувати. І він знав, які це повинні бути заходи. Посох Ґледстона — зброя нечуваної сили — марно лежав у підвалах під тією самою залою, де вони засідали, й чекав на того, в кого не забракне таланту скористатись ним. Застосований до ладу, він може знищити заколотників, підкорити ворогів Британії — й змусить простолюд повернутися до роботи. Та для того, щоб орудувати цим посохом, потрібен чарівник найвищого рівня, а Деверо — не з тих. Тому він, побоюючись за своє власне становище, воліє тримає посох під замком.

А чи міг би сам Мендрейк скористатися посохом — якби мав таку змогу? Правду кажучи, він цього не знав. Може, й так. Він був наймогутнішим чарівником з присутніх — окрім хіба що Вайтвел. Однак три роки тому, коли посох потрапив йому до рук, він спробував застосувати його—ізазнав поразки.

Спогад про цю поразку й пов'язане з ним розчарування, вкупі з сумнівом у собі, частково й були причиною тієї зневіри, що огорнула Мендрейка останнім часом. Він працював день за днем — і вся його праця була марна; його оточували сварливі дурні, нездатні будь-що змінити. Єдиним промінцем надії було полювання за зрадником Гопкінсом. Можливо, хоч тут пощастить досягти якогось прориву, домогтися відчутних наслідків… Що ж, побачимо, що вдасться виявити Бартімеусу.

Мортенсен бубонів далі. Переповнений нудьгою Мендрейк щось дряпав у своєму записнику. Попивав мінеральну воду. І пильно оглядав своїх колег по Раді — одного за одним.