Брама Птолемея

По-перше — прем'єр-міністр. Волосся взялося сивиною, обличчя набрякло й почервоніло від нескінченної втоми, спричиненої війною. Клопоти тяжіли над ним, говорив він затинаючись, ніби невпевнено. Лише розмови про театр викликали в нього колишнє завзяття, сліди тієї давньої, заразливої харизми, що так надихала Мендрейка, коли він був ще хлопчиськом. Поза цим прем’єр був небезпечно мстивий. Нещодавно Коллінсова попередниця на посаді міністра внутрішніх справ, така собі леді Гаркнес, наважилася висловитись проти його політики. Того ж вечора по неї прийшли шість горл. Такі події тривожили Мендрейка — вони свідчили про брак тверезої думки, необхідної доброму керівникові. До того ж це було просто аморально.

За Деверо сиділа Джейн Фаррар. Відчувши, що її розглядають, вона всміхнулася — й по-змовницьки підморгнула. Поки Мендрейк дивився на неї, вона щось начеркала на папірці — й підсунула цидулку йому. В ній ішлося: «Що чути про Гопкінса?» Мендрейк хитнув головою, прошепотів самими губами: «Ще зарано», засмучено скривився й перевів погляд на її сусідку.

Джесіка Вайтвел, міністр державної безпеки, кілька років зазнавала неласки, та зараз уперто відвойовувала своє колишнє становище. Причина була проста: Вайтвел мала забагато вміння й сили, щоб на неї можна було не зважати. Жила вона скромно, не прагнула великого багатства — і всю свою енергію віддавала поліпшенню служби безпеки. Чималу частину останніх ворожих вилазок було придушено саме завдяки її зусиллям. Вона анітрохи не змінилася — була так само сухорлява, з примарно-білим колючим волоссям. Вони з Мендрейком ставились одне до одного з шанобливою огидою.

Ліворуч від неї сидів пан Коллінс, новий член Ради. То був запальний низенький чоловічок, смаглявий, круглолиций, його очі аж палали вічним обуренням. Він без упину наголошував, яких збитків війни завдають економіці, проте обачно утримувався від вимоги покласти війнам край.

Праворуч від Мендрейка сиділа фракція прибічників війни. Першою серед них була Гелен Малбінді — міністр закордонних справ. Людина вона була піддатлива й лагідна, та нинішнє становище зробило її схильною до бурхливих спалахів гніву, що спадали на голови її підлеглих. Настрій панни Малбінді можна було легко визначити за її носом: в хвилини напруження він ставав блідий і безкровний. Мендрейк не дуже шанував її.

Далі за Малбінді височів Карл Мортенсен — міністр оборони, що саме завершував свою доповідь. Уже кілька років його зірка перебувала в зеніті: саме він найзавзятіше виступав за оголошення війни Америці, саме його стратегії в цій війні дотримувалась Британія. Його рідке біляве волосся залишалося довгим (він так і не зволив підстригтися на військовий кшталт), і він по-давньому впевнено твердив про успіхи Британії. Попри все це, його нігті були геть погризені, й інші члени Ради зирили на нього жадібними очима хижаків.

— Нагадую вам усім, що ми повинні залишатись непохитними, — говорив він. — Настає вирішальний момент. Сили заколотників майже вичерпані. Ми ж, навпаки, досі не застосували ще й половини своїх ресурсів. Ми можемо легко вести свою кампанію в Америці ще принаймні з рік.

Пан Деверо в своєму золоченому кріслі помацав пальцем задок херувимчика й тихенько зауважив:

— Ще рік — і нас у цьому залі вже не буде, Карле. — Він усміхнувся з-під своїх набряклих повік. — Хіба що у вигляді статуй…

Пан Коллінс захихотів. Панна Фаррар скривилась у крижаній посмішці. Мендрейк втупився в свою ручку.

Пан Мортенсен зблід, однак витримав погляд прем’єр-міністра.

— Ні, звичайно, цілий рік нам не знадобиться. Я сказав так лише задля наочності.

— Рік, пів року, півтора місяця — все одно! — сердито промовила панна Вайтвел. — Увесь цей час наші вороги в цілому світі будуть сильніші за нас. Усюди ширяться чутки про заколот! Імперію огорнули заворушення!

— Ви перебільшуєте, — скривився Мортенсен.

Деверо зітхнув:

— А про що ви можете доповісти, Джесіко?

Вона манірно вклонилася:

— Дякую, Руперте. Лише за останню ніч відбулися три окремі напади на нашій власній землі! Мої люди знищили голландський десант на Норфолкському узбережжі, а Коллінсові джини тим часом відбивали повітряну атаку над Саутгемптоном. Ми вважаємо, що то були іспанські демони: правда, Брюсе?

Пан Коллінс кивнув:

— Вони були в коротких жовтогарячих плащах, прикрашених гербом Араґону. Вони закидали центр міста пекельними жезлами.

— А тим часом ще один загін демонів руйнував район Кента, — провадила панна Вайтвел. — Як я розумію, з ними порався пан Мендрейк. — Вона пирхнула.

— Так, — коротко відповів Мендрейк. — Ворожі сили знищені, але в нас немає відомостей, звідки вони з'явились.

— Шкода, — тонкі білі пальці панни Вайтвел тарабанили по столу. — Проте й так зрозуміло: це загальноєвропейське явище, а наші головні сили, які могли б придушити його, зараз за океаном.

Пан Деверо втомлено кивнув:

— Атож, атож… Може, хтось хоче солодощів? — він озирнувся. — Ніхто? Тоді я, з вашого дозволу..