Брама Птолемея

Він кахикнув. З-за його крісла виступила висока сіра тінь, і примарні пальці поставили перед прем'єр-міністром золоту тацю, на якій височіла гірка рум'яних пиріжків та печива. Деверо вибрав собі пончик із поливою.

— О, яка смакота! Джейн, будь ласка, викладіть нам нинішню ситуацію в країні з точки зору поліції.

Панна Фаррар прибрала легковажну позу, що водночас якнайкраще демонструвала її витончену фігурку:

— Правду кажучи, становище тривожне. Крім цих вилазок, із якими дедалі важче боротися, нас непокоять ще й заворушення серед простолюду. Судячи з усього, дедалі більша кількість людей набуває стійкості до магічних атак. На них не діють ілюзії, вони бачать наших шпигунів… Під їхнім впливом поширюються страйки й демонстрації. Я вважаю, що це загрожує навіть більшою небезпекою, ніж війна.

Прем'єр-міністр обтер з вуст крихти цукрової поливи:

— Джейн, Джейн, не відволікайтесь! Із простолюдом ще буде час розібратися. Люди тому й бешкетують, що триває війна, — він значуще поглянув на пана Мортенсена.

Панна Фаррар схилила голову — пасмо волосся привабливо впало їй на чоло:

— Звичайно ж, це вам вирішувати, сер.

Пан Деверо ляснув себе по коліну:

— Авжеж, мені! І я вирішив, що нам пора зробити невеличку перерву. Всім кави й солодощів!

* * *

Тінь повернулася. Міністри — з більшою чи меншою неохотою — приймали свої чашечки з кавою й солодощі. Мендрейк зігнувся над своєю чашечкою — і знову позирнув на Джейн Фаррар. Так, у Раді вони — спільники: інші міністри не довіряють їм, Деверо — протегує, та й доля давно вже звела їх разом. Проте це нічого не значить. Подібні спілки руйнуються за мить — не встигнеш навіть зойкнути. Мендрейкові, як і завжди, було важко пов'язати потужну особисту привабливість Фаррар з її холодною, кам'яною вдачею. Він насупився: цікаво, що за всього свого самовладання, за всієї віри у вигоди влади чарівників він бентежився, вагався, відчував неспокій у товаристві таких осіб, як Фаррар. До того ж вона була така гарненька!

Хоча, правду кажучи, він почувався не менш неспокійно в товаристві будь-кого з членів Ради. Потрібно було зосередити всю свою внутрішню твердість, щоб не губитися в їхній компанії. Всі вони випромінювали гордощі, силу, хитрощі й віроломство; ніхто з них не діяв би всупереч власним інтересам. Так поводився й сам Мендрейк, щоб вижити.

Що ж, може, це й природно. Хіба він бачив колись, щоб хтось чинив інакше? Подумки перед ним знову постало обличчя Кіті Джонс. Сміх та й годі! Зрадниця, заколотниця, неслухняне шалене дівчисько… Він почав малювати щось у записнику — вийшло личко з довгим чорним волоссям… Сміх та й годі! Будь-що вона давно вже мертва. Мендрейк поспіхом перекреслив малюнок.

Та раніше — давно-давно — була ще його вчителька малювання, панна Лютієнс… Дивно, але він уже майже не пам'ятав її обличчя!..

— Ви чуєте мене, Джоне? — просто в нього над вухом промовив Деверо. Мендрейк відчув, як йому на щоку сиплються крихти цукрової поливи. — Ми обговорюємо наше становище в Європі. Я питаю про вашу думку.

Мендрейк випростався:

— Вибачте, сер… е-е… мої агенти доповідають мені, що в Європі, аж до Італії, зростає невдоволення. Як я чув, відбулися заворушення в Римі. Проте це — не моя сфера…

Сувора й сухорлява Джесіка Вайтвел — міністр державної безпеки — порушила мовчання:

— Радше моя. Італія, Франція, Іспанія, Нідерланди — всюди одне й те саме. Наші війська слабкі, як ніколи. І який наслідок? Вільнодумство, заколоти, повстання. Уся Європа на межі вибуху. Усі невдоволені тільки й чекають нагоди, щоб повстати проти нас. Не мине й місяця, як нам доведеться боротися проти десятка країн водночас.

— Джесіко, зараз не час перебільшувати! — очі пана Мор-тенсена блиснули залізом.

— Перебільшувати?! — пані Вайтвел стукнула кощавою долонею по столу й підвелася. — Це буде найстрашніше повстання з 1914 року! А де наші сили? За тисячі миль звідси! Кажу вам: якщо ми будемо необачні, то втратимо цілу Європу!

Мортенсен так само підхопився й підвищив голос:

— І ви можете запропонувати якийсь вихід?

— Звичайно, можу! Вивести війська з Америки й повернути їх додому!

— Що?! — розчервонілий з люті Мортенсен обернувся до прем’єр-міністра. — Ви чули це, Руперте? Пшлі заклики до миру! Це — на межі державної зради!

Стиснутий кулак Джесіки Вайтвел огорнуло блакитне сяйво. Повітря загуло від потойбічної сили. Її голос несподівано полагіднішав:

— Повторіть, будь ласка, що ви сказали, Карле!

Міністр оборони заціпенів, ухопившись за поруччя свого крісла з червоного дерева, й оскаженіло зирив туди-сюди. Аж нарешті він розлючено сів на місце. Сяйво довкола кулака панни Вайтвел моргнуло й згасло. Вона зачекала ще кілька секунд — і теж переможно сіла.

Решта міністрів — відповідно до того, на чиєму боці вони перебували, — посміхнулись або спохмурніли. Пан Деверо оглядав свої нігті: йому, здавалося, це вже почало набридати.

Джон Мендрейк підвівся. Він не підтримував ні Мортенсена, ні Вайтвел — і раптово відчув прагнення перехопити ініціативу, ризикнути, відкинути апатію геть.