Брама Птолемея

Але ж саме джин Бартімеус підштовхнув її до цього вчинку — до того, щоб помилувати чарівника. Тепер, три роки потому, це досі дивувало й пантеличило Кіті. Ніщо з її знань про демонів не пасувало особі Бартімеуса. Так, під час їхніх зустрічей вона була налякана, їй загрожувала небезпека, — але ті короткі бесіди досі були свіжі в її пам’яті: повні життя, несподіваних думок і, насамперед, несподіваного взаєморозуміння. Бартімеус відчинив їй двері в невідоме, дав їй уявлення про історичний процес, про який вона раніше не мала й гадки. Тисячі років чарівники поневолювали демонів, використовуючи їхню силу. За ці тисячі років не менш ніж десяток імперій піднеслись у славі, зазнали занепаду — й нарешті зруйнувались. Це повторювалось раз по раз: чарівники викликали демонів і прокладали собі шлях до багатства і влади. Починався застій. У простолюдинів з’являлась прихована здібність, про яку вони й самі не підозрювали, — стійкість до магії, яка зростала від покоління до покоління — й нарешті її ставало досить, щоб повстати проти володарів. Правлінню чарівників наставав кінець, та в іншому місці з’являлись нові чарівники — і все починалося спочатку. Так воно й тривало — це нескінченне коло боротьби. Питання полягало в тому, чи можна розірвати це коло?

* * *

Автобус шалено засигналив — і рвучко загальмував. Кіті притиснуло до сидіння — й вона негайно визирнула у вікно, силкуючись зрозуміти, що сталося.

Звідкілясь із-за автобуса вилетів — справді вилетів! — хлопець, що відчайдушно вимахував руками й ногами. Він важко впав на бруківку якусь мить полежав і почав підніматись. Аж тут із-за автобуса вискочили двоє нічних полісменів у сірій уніформі, блискучих чоботях і кашкетах. Вони накинулися на хлопця, але той копнув їх ногами й вирвався. Нарешті йому вдалося піднятись. Жінка-полісмен відчепила від пояса кийок, виголосила закляття — і на кінчику кийка замерехтіла блакитна дуга. Натовп, що зібрався довкола, злякано позадкував. Хлопець теж поволі відступав. Кіті побачила, що голова в нього закривавлена, а очі — божевільні.

Жінка-полісмен насувалась, вимахуючи своїм кийком. Аж тут вона подалася вперед і вдарила хлопця в груди. Хлопець здригнувся й на мить зіщулився: з його підпаленого одягу закурився дим. Та раптом він зареготав хрипким, безрадісним сміхом, схожим на вороняче каркання. Тоді простяг руку — і вхопив кийок за його робочий кінець. Шкіра хлопця заструменіла блакитними розрядами, та йому самому це, здається, не зашкодило: він витяг кийок, розвернув його — і ось уже жінка-полісмен упала на бруківку, огорнута блакитним полум’ям. Її руки й ноги смикнулись, тіло вигнулось, потім обважніло і вона завмерла.

Хлопець кинув геть кийка, повернувся на закаблуках — і, не озираючись, зник у найближчому провулку. Мовчазний натовп розступився перед ним.

Автобус здригнувся, рипнув — і рушив далі. Жінка, що сиділа навпроти Кіті, хитнула головою й промовила, ні до кого не звертаючись:

— Війна! Все це через війну!

Кіті поглянула на годинник. До бібліотеки їхати ще хвилин з п’ятнадцять. Вона заплющила очі.

* * *

Якоюсь мірою то була правда: саме війна стала причиною більшості негараздів — як у самій країні, так і за кордоном.

Та зростання числа простолюдинів, стійких до магії, теж додавало клопоту.

За пів року до того міністр оборони, пан Мортенсен, запровадив нову політику. Намагаючись примусити американських заколотників до покори, він вирішив значно збільшити британські збройні сили. Задля цього він розробив «доктрину Мортенсена», суть якої полягала в загальній мобілізації. Відкрились численні вербувальні пункти, й простолюд почали всіляко заманювати до армії. Спочатку багато хто записувався до війська, зваблений перевагами під час прийому на роботу, обіцяними після повернення. По кількох днях підготовки новобранців спеціальними суднами відправляли до Америки.

Минали місяці, а сподівані герої досі не поверталися з перемогою. Усе вщухло. З колоній не надходило майже ніяких відомостей, офіційні заяви ставали дедалі ухильнішими. Аж нарешті поповзли чутки — можливо, поширювані торговцями, що бували за океаном: армія загрузла в глибині ворожої території; два батальйони знищено; багато хто загинув, дехто втік у непролазні хащі, й більше їх ніхто не бачив. Почалися розмови про голод та інший жах. Черги до вербувальних пунктів порідшали, а потім зовсім зникли. Обличчя людей на лондонських вулицях потроху витягались і супились.