ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО

— Я тебе проковтну!—-горлав розлючений різник.

Горобчик літав коло його лиця і вичікував, аби той ще сказав якесь слово. Коли різник знов отворив рота, він шусть — і залетів йому в живіт.

Приїхав різник на ярмарок, розклав на столі м'ясо й почав торгувати.

— Скільки берете за фунт м'яса? — спитали його.

Різник розкрив рота, аби відповісти, але в ту ж мить висунув голову горобчик:

— Цвірінь-цвірінь!

Люди дивляться й сміються. Зійшовся цілий гурт:

— Яке м'ясо у тебе, добродію?

Але як тільки різник розкрив рота, горобчик знову висунув голову й відповів:

— Цвірінь-цвірінь!

Весь ярмарок від сміху лазив рачки. Різник задурно стояв цілий день коло свого м'яса,— не продав ні кавальчика. Увечері склав м'ясо на фіру й поїхав додому. Жінка спитала:

— Скільки грошей наторгував, чоловіче?

Різник відкрив рота, а горобчик висунув голову і відповів:

— Цвірінь-цвірінь!

— Що це ти по-гороб'ячому цвірінькаєш, чоловіче?

Різник узяв папір й написав: «Жінко, візьми сокиру.

Як той диявол покаже голову з мого рота,— бий обухом!» Жінка взяла обіруч сокиру і стала перед чоловіком. Той схотів щось сказати й розкрив рота. Горобчик висунув голову, цвірінькнув і сховався.

Різник знов розкрив рота. Горобчик знову висунув голову, цвірінькнув і сховався. Жінка розсердилася.

— Ану роззявся ще раз!

Чоловік роззявився, горобчик показав голову і цвірінькнув. Жінка розмахнулася і бахнула обухом по зубах. Різник закричав, а горобчик фуркнув з його рота і полетів на грушу. Дивиться, а під нею скавулить знайомий песик!

Вони дуже зраділи одне одному й помандрували далі. Кажуть, що й недавно бачили їх в якомусь селі. Але казка більше не знає нічого.

ЯК ПАНИ НОСАМИ ДОБУВАЛИ ЗОЛОТО [31]

Був колись дуже захланний пан. Як ходив по селу, то не дивився на людей, бо не любив їх. У нього не міг втриматися ні один наймит — панисько годував їх голою сьорбавкою.

Але один бідний гуцул вирішив служити:

— Я того пана обрихтую, що і десятому закаже!

Пішов до пана і спитав:

— Вуйку, вам треба наймита?

— Я тобі не вуйко, а вельможний пан! — розсердився захланний.

— А я думав, що ви є такий, як усі інші люди — бо ж рачки не лазите, а ходите на двох...

Пан бачить — гуцул хитрий, добре було б мати такого за слугу.

— Гаразд, скільки хочеш річної платні?..

— Так, як і всюди: пару корців збіжжя, одежину і вікт.

— Ади-и, самої одежини і вікту не досить?

— Це означає, пане, те — що у вас за рік затирлигаю, те і пролигаю. Але коли не хочете дати мені більше, то най буде так.

Панові аж весело вчинилося.

— Тепер ходім обідати, аби-м видів, як ти будеш їсти...

Сіли за стіл. Гуцул як присусідився до миски, то так халасував, що аж стіни двигтіли. Пан спудився і хапнув гуцула за руку.

— Чекай, чоловіче. Не пилуйся, маєш час.

— Не заважайте, пане, я люблю робити все ретельно.

— Ти звідки?

— З-під верітки.

— Як називаєшся?

— Василь Тягниверітка.

— А брехати вмієш?

— Ліпше від усіх!

Пан більше не розпитував, вигнав його на вулицю:

— Мені такого наймита не треба!

«Ото я дурний, нащо-м казав, що вмію те і се! Не обдурив чмура,— подумав Василь,— треба полагодити те, що я напсував».

Заліз у кукурудзу, скинув сардак і роззув постоли, вивернув сорочку, натягнув крисаню аж на самі вуха і знов прийшов до пана.

— Чув-им, паночку, що вам є потрібний добрий наймит.

— Ходім до хати, най побачу, як ти будеш їсти.

— Я, паночку, їм один раз на день. Тепер ще не хочу. Хіба що дуже просите...

—А ти з котрого села?

— Та я з того села, пане, що як туди йти пішки, то ноги болять, а як їхати, то ні.

— Слухай, а красти вмієш?

— Про це ще-м не чув.

— Добре, я розтлумачу: як будеш возити мені снопи й сіно, то будеш брати і з чужого.

— Вже знаю, любий паночку.

— А брехати вмієш?

— Ні, паночку, то тільки пси брешуть...

— Але мусиш знати: як тебе зловлять з краденим, то мусиш казати, що не брав чуже, хоч би тебе на тріски рубали.

— Добре, паночку, що ви мені все файно розказали.

— Тепер місяць поробиш за так, а я подивлюся, чого ти є вартий.

— Най буде, як ви кажете.

Тягниверітка все встигав зробити: і в полі, і вдома, і дитину колисати, і кукурудзу теребити. Пан був ним контетний. Потому спитав:

— Яку хочеш платню за одинадцять місяців?

— А чому не за дванадцять?

— Бо те, що-сь заробив, то вже і з'їв за місяць.

«Цей захланний пан,— подумав Василь,— добре мене обрихтував, та най...»

— Ну, будеш служити чи ні? — спитав пан.

— Буду, але хочу, аби у гміні ми уклали якийсь контракт чи що...

— Ходім,— згодився пан.

Прийшли до гміни. Наймит каже писареві:

— Ви, пане, пишіть то, що буду говорити. Так і так напишіть, що я наймаюсь... І там ще дошкрябайте, що яка плата, така й робота. Наймит намалював хрестик під контрактом і пішов з паном додому.

— Завтра підеш косити,— сказав пан.

— Най буде, як косити, то косити.

На другий день прокинувся аж перед полуднем.

— Чому так довго спав? — розсердився пан.

— Аби була сила для коси.

Пообідав, сів у холодочку і почав косу клепати. Так клепав, що аж заснув. Пан знову крикнув:

— Ану, чому спиш? То лише пани мають право спати по обіді.

— Для свого здоров'я я теж пан,— відповів Василь.

— А коли будеш косити?