ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО

— Та вже завтра. Сьогодні злагоджу косу.

Вранці розбудив його сам пан. Наймит файно поснідав і вийшов надвір. Подивився на небо і каже:

— Сьогодні, пане, не піду косити, бо, мабуть, буде дощ.

— А що хочеш робити?

— Пожену коні пасти.

— Е, ні, ти будеш там весь день вилежуватися. Не пущу. Іди косити!

— Зачекайте, пане, не пилуйтеся, бо в мене ще коса не доклепана.

Сів у холодочок і клепав до обіду. Пообідав і вийшов надвір. Подивився на небо і каже:

— Ади, пане, збираються хмари...— Пішов до стодоли, зарився у солому і так спав, що й не вечеряв. Уранці пан будить:

— Вставай, треба косити!

Наймит почав взуватися. Одну ногу взув, а коли став узувати другу, то знову заснув. Пан закричав:

Вставай, коні голодні, що жолоби гризуть! Треба трави їм накосити.

— А я що? Дивіться — взуваю постоли. Думаєте, що це так легко? Доки соломи в них настелиш, то за той час можна один покіс утяти. Купіть мені чоботи. Тоді все піде жвавіше.

— Чоботів захотів! Ходи в постолах, бо ти є мужик. На ніч не роззувайся — спи у постолах.

— Добре, паночку, більше роззуватися не буду.

Василь файно поснідав і чухає потилицю:

— Що маю робити?

— Бери косу й нараз іди косити! На обід не приходь — донька принесе їсти.

Наймит узяв косу, але без кіссяти, і поплівся в поле. Ліг на межу й захропів. На обід його розбудила панова дочка. Дівчина здивувалася:

— Ти не вкосив ані стеблини?

— А чим я мав косити? Пан веліли взяти лише одну косу, а про кісся, брусок і кушку навіть не згадали. Я ж повинен слухатися пана і не касувати його розказу. Давай мені- обідати.

Василь поїв, ліг спати. Панова донька принесла тим часом кісся, брусок і кушку. Розбудила наймита. Він набив косу, потягнув по ній пару разів бруском. Потім сказав дівчині:

— Сідай та поговоримо. Увечері підемо на вулицю?

Василь був леґінь файний, подобався дівчині.

— Я б пішла, але тебе не пустять. Ти маєш кукурудзу теребити. Підемо вже завтра.

Забрала торбу з порожньою мискою і пішла додому. Василь ще встиг кілька разів махнути косою, як сонце помалу почало заходити. Поклав косу на плече і теж пішов додому.

— Як косилося? —спитав його пан.

— Добре, але ще не закінчив.

— Зараз повечеряй і стереби мішок кукурудзи. Не забудь лягти у постолах.

— Файно, пане,— відповів Василь.

Пішов до стодоли і заліз у солому. На сніданок пані дала йому миску гальоп-зупки. Він висьорбав і знову пішов у солому. Пан закричав:

— Ти чого спиш у робітню днину?

Василь вийшов надвір, подивився на небо і каже:

— Зараз буде дощ. Я ліпше вижену коней на пасовисько, бо вони, ади, вже застоялися у стайні. Ще можуть вкалічіти!

— Нєх бендзє,— мовив пан.— Але щоб ти там задурно не сидів, то візьми два мішки клоччя і сплети мені мотуззя.

— Це я добре вмію, пане. Я такий мотуз ізсукаю, що не соромно вам буде і повіситись на ньому.

— Ну-ну, не теленькай язиком!

Узяв Василь два мішки клоччя і погнав коней на пасовисько. На дорозі здибав Мошка-ганделеса, який їздив по селах і вимінював на крони всіляке дрантя. Василь кинув міхи на Мошкову фіру і заправив:

— Дай мені якусь шустку, пів-ока горілки і пачку турецького бакуну.

Мошко забрав клоччя і дав Василеві все, що він просив.

На пасовиську наймит випив горілку, запалив собі файку, як доброго року, і почав чистити камінчиком оту дурну шустку. Вона заблищала, як золота. Більше не мав, що робити. Ліг на травичку і заснув. Як зайшло сонце, прокинувся, сів на коня й поїхав додому.

— Де мотуззя? — спитав пан.

— Я, пане, не плів, бо був гарячий день. Клоччя так пересохло, що почало рватися в руках. Лишив-им його в полі, аби відійшло трохи від роси. А вже завтра зранку візьмуся до роботи. Аби рано встати, не буду навіть постоли скидати.

— Нєх бендзє,— мовив пан.

— Вночі пішов дощ. Пан втішився, що клоччя намокне. Ото будуть мотузки!

Василь пішов у поле. Спутав коням ноги і ліг спати.

Увечері пан спитав:

— Де є мотуззя?

— Не плів-им, пане, бо клоччя було замокре. Аби не пропало, я накрив його своїм сардаком. І завтра буде акурат.

— Досить мене дурити, пся крев! — розлютився пан.

На другий день рано поїхали на поле обидва. Але Василь не поспішав і гнав коней так, аби приїхати якраз після заходу сонця. А щоб панові пустити в очі диму, почав розповідати:

— Я колись служив у одного дідича, що мав великий ліс. У тому лісі є велика скеля. Дідич щороку йшов до скелі і тричі бив по ній своїм носом. Ударить раз — із скелі посиплеться цілий мішок золота, ударить другий раз — Має мішок срібла, вдарить третій раз — збирає мішок діамантів. Він більше не бив носом, бо трьох мішків було йому доста на цілий рік.

Пан аж підскочив:

— А ти не повіз би туди і мене? Може, і я б натеребив носом якийсь мішок грошей.

— Можу, пане, туди повезти не тільки вас, але й вашу паню. Все-таки два мішки грошей — то не один. І я щось заробив би коло вас.

— А чому ти, Василю, не служив там далі? — цікавиться пан.

— Не міг. Там такі блохи, як ваші барани.

— Василю, твій язик плете щось не те!

— Не вірите, паночку? Тоді подивіться, які там гроші сипляться зі скелі, коли вдарити носом...— і Василь показав шустку, яку начистив камінчиком на пасовиську.

Пан приклав її до носа і сказав: