ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО

Ми йшли з радістю до колгоспників Івана Олійника з села Кулачківців, Марії Диць із Хом'яківки, Івана Тарновецького з Трофанівки… Вони знають зажуру минулого і веселість нашої днини. Вони хочуть, аби зло, брехня й захланність зниділи, як віск на вогні, піна на воді, роса на траві…

Та й ще скажемо, що в усіх є крила, бо всі хочуть творити красу, щоб на устах людей квітла усмішка, подив і подяка. І хай на просторах оновленої Стефаникової землі ніколи не згасає чудо із чудес – ватра краси в грудях ясночолого народу.

ПРО ВЧЕНОГО БИКА [1]

В одному селі був лінивий піп. Як вилізе, бувало, на казальницю, то ні про що більше не говорить, а все про Адама та Єву та за оте яблуко, яке Єва з'їла у раю…

Люди спочатку слухали, а потім чулося хропіння.

Одної неділі піп розгнівався:

– Гей, християни, що ви є за люди? Вчу вас і вчу, а ви хропите, як перед кінцем світу. Вже би-м бика навчив, а вас не можу.

Як закінчилась божа служба, до попа підходить один ґазда й каже:

– У мене є, панотче, дурний бик Лисійко. Не дає до себе підступити. Навчіть його, панотчику, розуму, бо нема спасіння.

Піп погодився:

– Приведи бика до мене.

Того ж таки дня ґазда взяв Лисійка на мотуз-воловід і повів на науку. Панотець сказав:

– Заведи до стайні.

– А коли буде готовий, отче?

– Прийдеш через два місяці.

Ґазда втішився, що матиме вченого бика, і пішов додому.

Піп теж втішився: зарізав бика, м'ясо посолив і склав собі у бочки. Ходив по плебанії й облизувався.

Минув місяць, другий. Ґазда подався до попа.

– Е-е, ти прийшов заборзо,-сказав панотець.- Бик ще не довчений. Треба ще два місяці чекати.

– Як так, най буде так,- відповів ґазда.- Тримайте скільки хочете, лиш би мій Лисійко розуму набрався.

Через два місяці ґазда навідався знову. Піп весело сказав:

– Радуйся, добрий чоловіче, твій бик аж перевчився і став уже старостою Коломийського повіту. Він більше не Лисійко, а пан Лисіцький!

Ґазда на те забідкався:

– Ще пропаде бик між панами, як пес на ярмарку. З'їдять його цісарські урядники. Мусай щось робити…

Поспішив додому, одягнув новий сардак, узяв кілька крейцарів і пішов до Коломиї поглянути на свого Лисійка. Знайшов магістрат і рушив до дверей. Раптом стали перед ним двоє вартових:

– Гов, куди лізеш?

Ґазда відповів:

– Іду до Лисійка.

– До якого такого Лисійка?

– Та до пана старости Лисіцького. Він мій син. Я його вчив у нашого попа,- пояснював ґазда.

– Йди, хлопе, звідси, бо від тебе кожухом смердить! – не хотіли й чути вартові.

Ґазда поміркував, добув свої крейцарі й дав кольку в бік кожному вартовому.

– Просимо, заходьте,- сказали ті разом, ховаючи гроші.- Тільки не сидіть довго, бо пан староста мають багато роботи.

Увійшов багач до магістрату, а там дверей – як у криміналі. Але таки знайшов канцелярію пана старости. Отворив двері, усміхнувся до товстого пана і почав казати:

– Лисійку, ади, був дурним биком, а тепер ти – староста.

Пан зчервонів від люті, вихопився з-за столу. Ґазда опинився в ногах вартового. Встав, пообтирався і пішов додому.

– Панотче,- скаржиться попові,- ви мені хвалилися, що Лисійка навіть перевчили. А він як бив людей, так і досі б'є. Адіть, виштовхнув мене, я аж носом запоров.

– Ти зробив дурницю, ґаздо,-відповідає піп.- Хто йде до бика з порожніми руками! Візьми сіна й понеси йому. Побачиш тоді, як тебе прийме.

Ґазда побіг додому, наладував собі оберемок найліпшого сіна і почвалав до Коломиї. Варта не пускає: – Гов, куди лізеш?

– Що ви, мой, не впізнаєте мене?-спитав чоловік і знову дав кожному по крейцару.

Вартові впустили.

Ґазда отворив двері, переступив поріг і кинув перед старостою оберемок сіна.

– На, маєш, Лисійку! Зараз ще й відро води тобі принесу. Лише не бийся!…

Пан скипів ще дужче. Вискочив з-за столу, схопив ґазду за барки і так ним потряс, аж задвигтіла ратуша…

Ґазда встав, пообтирався і говорить старості:

– Був, мой, биком і лишився биком. Бодай би здох разом з дурним попом!

Та й пішов додому.

ЯК ПАНОК БАЛАКАВ ПО-НІМЕЦЬКИ [2]

В одному селі жила бідна вдовиця. А вона мала доньку -вродливу, як ружа. Раз дівчину вирішив засватати поганий панок з сусіднього села. Був миршавий, та гонору мав стільки, що стало би й на трьох великих панів.

Поїхав до вдовиці на оглядини.

В дорозі, довго думав, як має поводитись, аби вдовиця і її донька переконалися, що він не просто якийсь там панок, а справжній панисько.

Сказав своєму наймиту:

– Коли буду балакати, ти кажи, що я великий пан і вмію лише по-німецькому. Чуєш?

– Ага.

– Будеш їй по-нашому тлумачити те, що вчуєш від мене. Зрозумів?