ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО

Зайшли до корчми, трохи повеселилися і грошам – кінець. Корчмар у борг не дає ні краплі.

– Не біда,- каже Юзько.- Здибаємо когось на дорозі…

Цісар не встиг договорити, бо леґінь вліпив йому такого полишника, що той аж простерся. Гуцул підняв його і каже:

– Ніколи не під'юджуй гуцула вбивати людей і красти гроші. Аби-сь знав…

– Більше не буду,- попросив Юзько.

– Ходім тепер до корчми, що в лісі.

Йшли вони, йшли і збилися з дороги. Коли дивляться- перед ними хатка, а в тій хатці – бабка.

– Ми зголодніли, бабко,- говорить гуцул.

Бабка дала хлопцям повечеряти, а потім сказала:

– Тікайте звідси, жовнярики, бо тут живуть розбійники, що людей вбивають.

Хотіли тікати, але було вже пізно: на порозі став ватаг розбійників.

– А-а-а, жовніри!-прохрипів.- Шукають, де це ми живемо, аби вистріляти нас, як зайців. Га-га! Ану, хапайте їх! – дав розказ своїй банді.

Дванадцять розбійників накинулись на них і вивели надвір. Отаман гарчав:

– Ми можемо зарізати, повісити або паси з вас здерти.

Виберіть собі смерть, яка вам більше до вподоби.

Гуцул роздивився, побачив під грушею на двох каменюках великий казан. Подумав і сказав:

– Ми, цісарські вояки, варті ліпшої смерті. Наклади, пане отамане, смальцю у той казан і розпали під ним вогонь. Ми там перед смертю поплаваємо трохи.

– Най буде ваша воля,- погодився ватаг.

Гуцул попросив знову:

– Ми виліземо на грушу, аби ліпше видіти, як булькає смалець.

– Лізьте, ніц не маю проти…

Гуцул узяв каменя і штовхнув Юзька у бік:

– Бери й ти.

Той теж прихопив добру каменюку. Вилізли на дерево. Тоді гуцул шепнув:

– Як скажу «скач!», кинь каменя в казан і тримайся добре за гілляку.

– Добре, так зроблю,- пообіцяв Юзько.

Розбійники собі поставали довкола казана. Вогонь був великий, смалець аж хурчав.

– Отамане! – вигукнув гуцул.-Ми зараз поскакаємо у смалець, але ви всі тримайте казан, аби не перевернувся.

– Потримаємо.

Дванадцять розбійників уперлися у казан патиками,бо був дуже гарячий.

Гуцул крикнув:

– Скач!

Бовтнулися у смалець каменюки і залляли пекучими бризками розбійникам очі. Ті попадали на землю і так ревіли з болю, що страшно було слухати.

Юзько швидко скочив на отаманового коня – забув і про товариша.

– Чекай, паршивий Юзьку, здибаємось ми на вузькій стежці і я тебе притисну до смереки! – погрожував гуцул, тікаючи лісом.

Забіг у гущавину, віддихався трохи і став думати:

– Ба, що той цісар робить, коли всюди злодії та розбійники? Не дають чоловікові дороги перейти. Міністри, відай, йому брешуть. Піду сам і розповім про все, най пролупить цісар очі.

Подався до палацу. Став коло брами й стукає.

– Хто там? – опитав вартовий.

– Жовнір-гуцул.

– Чого ти хочеш?

– Пустіть мене до цісаря.

– Цісар не приймає.

– Мене мусить прийняти!

Вийшов офіцер і повів гуцула до палацу. А там уже сидів Юзько, який скинув жовнірську одежу і вбрав цісарську.

Гуцул увійшовши засалютував. Цісар зробив знак, аби підійшов ближче, і спитав:

– Чого прийшов, жовніре?

Леґінь почав казати:

– У мене був приятель Юзько. Зловили нас розбійники і хотіли у котлі зварити. Ми забризкали їм очі кип'ячим смальцем і втекли. Правда, Юзько зі страху вхопився за отаманового коня, а мене лишив. Добре, що маю довгі ноги. А якби мав коротші, то що було б зі мною?

– А де той Юзько? – спитав цісар.

– Служить у твоїм війську,

– А ти б його впізнав?

– Го-го, дуже легко!

– Добре, відпочинь, а потім тебе поведуть до війська, аби впізнав Юзька.

Гуцул став гаптах, відсалютував так, як має бути, і пішов до покою. Там випив пляшку рому, з'їв свинячу шинку, запалив файку і чекає. Увійшов офіцер і повів його до стайні. Там кілька жовнірів пуцували цісарських коней. Гуцул ходить стайнею, придивляється до кожного солдата. Коли глип, а коло коня стоїть сам Юзько і зуби продає. Гуцул схопив його за барки, почав ним трясти.

– Ах, ти, боягузе, лишив приятеля в біді, а сам утік? – і дав йому по писку. Цісареві свічки засвітилися перед очима, у вухах дзвони задзвонили.

Солдати скрутили гуцулові руки.

Юзько, червоний від полишників, переодягнувся, знову зробився цісарем.

Гуцул став гаптах, відсалютував так, як має бути. Цісар сказав:

– Гуцуле, будеш моїм міністром!

Не знаю, правду казав цісар або ні. Що було далі – то мене не обходить. Мені досить і з того, що наш гуцул бив цісаря по писку. І казці кінець.

ПРО ЩАСТЯ І ГОТОВІ ГРОШІ [7]

Жили собі чоловік і жінка. Мали купу дітей, а землі – два кроки перед порогом. Бідняк ходив до Пруту рибу ловити. Як зловить, то дітиська повечеряють, а як ні – води нап'ються й полягають спати. Отак і жили.

Одного разу сидів чоловік на березі річки. Коли раптом чує: дорогою йдуть двоє й сперечаються.

– Ліпше мати щастя, ніж готові гроші,- говорить один.- Коли є щастя, то не треба й розуму. Дурнем будь, а щастя май – і люди носитимуть тебе на руках.

– Е-е, мелеш дурниці! – не погоджується другий.- Щастя не понюхаєш, не помацаєш. Готові гроші – то вже діло! Маєш гроші – то маєш і щастя.

Тут уздріли бідняка на березі Пруту.

– Гов, не сварімся, а ліпше спитаймо отого рибалку. Най він нас розсудить.

Підійшли до бідняка.