ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО

– Скажи, чоловіче, що ліпше мати: щастя чи готові гроші?

Бідняк відповів:

– Не знаю, в мене щастя – як на жабі волосся, а грошей – як риби в дірявому відрі.

Незнайомці про щось шваркотіли, потім один із них сказав:

– На тобі грошей, роби з ними, що хочеш. Через рік ми прийдемо до тебе, тоді нам даси відповідь.

Взяв бідняк гроші, змотав вудку, схопив відро і побіг додому. Купив дітям хліба і до хліба, а решту грошей хотів десь сховати. Довго шукав такого місця, та не міг знайти, бо в хаті ніде нічого не було. Нарешті натрапив на. солом'яний кошик, в якому колись квочка висиджувала курчат. Засунув гроші під солому.

Взяв вудочку і пішов на рибу.

А в той час приїхав у село міняйло.

– Давай катрання, давай! – горлає щосили:-Міняю на свистала, дзеркальця і шпильки. Давай катрання!

Діти обступили свою матір:

– Виміняйте свистало…

Так насілися, що мамі шкода стало дітей. Взяла вона кошика і віддала за свистало.

Повернувся додому бідняк. Глипнув, а кошика нема.

– Де кошик, жінко?

– Я проміняла за свистало.

Чоловік спочатку гадав, що здуріє, потім спам'ятався:

– У кошику була купа грошей. Видно, що то були дурні гроші: як прийшли, так і пішли.

Через рік незнайомі стали на порозі.

– Ну, що зробив з грішми?

– Купив-им дітям буханець хліба й миску бриндзі, а решту сховав у кошик під солому. Жінка віддала кошик разом з грішми міняйлові за свистало.

Незнайомі висварилися і знову поклали перед ним купу грошей.

– Тепер будь розумнішим! Ми прийдемо через рік.

Щоб не мати шкоди, бідняк зашив гроші в капелюх. Поклав його на голову й подався на ярмарок корову купувати. А коли проходив лісом, звіявся страшний вітер. Зірвав капелюха і шпурнув хтозна-куди. Шукав його чоловік, але не знайшов. Ніби нечиста сила вхопила й понесла.

Повернувся бідняк без капелюха і з порожніми руками. Минув рік. Ті двоє – знову на порозі.

– Ану кажи, що ти зробив з грішми?

Бідняк відповів:

– Гроші – полова, пішли з вітром.

Незнайомі довго сперечалися, махали руками. Потім подарували біднякові щастя. То був файний віночок з дуже дивних квіток. Бідняк повісив його на стіні та й пішов на рибу.

У хатині гейби засяяло сонечко. Стало весело-весело. Бідняк наловив повне відро риби. Прийшов, співаючи, додому. Не міг натішитися дітьми – вони здорові, аж рум'яні. Ніби хтось їх підмінив.

З вулиці почулося:

– Давай катрання, давай! Міняю на свистала, люстерка і шпильки… Давай катрання!

– Мамо, мамо! – закричали діти.

Жінка вибігла на вулицю. Глип на фіру – солом'яний кошик! Дала міняйлові катрання й забрала назад кошика.

Чоловік мацнув, а під соломою всі гроші!

Пішов ярмаркувати. Купив нові постоли й рушницю. Відтак ходив на полювання. Одного дня йшов лісом і побачив високо орла, що ніс дивну здобич. Бідняк прицілився й бабахнув із рушниці. Орел упав коло його ніг. Чоловік очам своїм не вірив: у пазурах був капелюх, якого звіяв колись вітер з його голови! Мац – гроші на місці!

Утішився чоловік і побіг додому. Купив собі файку, а дітям нові свистала.

Навідалися ті двоє людей, що залишили йому щастя.

– Ну, як ся маєш, господарю? Служить тобі щастя?

– Го-го, зранку до вечора!

Незнайомі посиділи мовчки, потім один із них почав:

– А таки ліпше щастя, ніж готові гроші.

– Маєш рацію, як жаба хвіст,- відповів сердито другий.

І пішли собі туди, звідки і прийшли.

А бідняк ще довго жив, файку курив і не одні постоли зносив.

ПРО КИРИЛОВУ ДУШУ [8]

Біда, кажуть, не спить, бо хати не має. Вона ходить по людях. Ото зайшла і до Кирила, бідного чоловіка, що мав жінку та купу дітей. Кирило не просив її у гості – вона сама прийшла й злидні з собою привела. Розсілася біда серед хати, як квочка з курчатами, і сказала, аби той Кирило тягнув її за хвіст до гробової дошки. І він тягнув. Коли набридло, взяв торбу на плечі й подався у світ шукати гараздів. А за селом його здибав дідич.

– Куди, чоловіче? – спитав.

– У світ.

– Чого?

– Шукати щастя.

– Хіба знайдеш?

– Аякже!

– Ні! Щастя боїться жебрацької торби. Ліпше продай мені свою душу. Дам тобі все, чого тільки схочеш.

– Най буде! Дайте мені грошей на десять років.

– Згода! Через десять років прийду по твою душу. А тепер ходімо, я дам тобі грошей.

Іде Кирило й думає: «За десять років або я умру, або пана шляг трафить – і все буде в порядку».

Дідич завів його до пивниці, насипав міх грошей. Повернувся чоловік додому. Зажив, як має бути. Діти більше не голодували, не ходили по селу в лахмітті, а жінка – гейби і помолоділа.

Але дні пропливали скоро, як дараби на Пруті. Лише настане новий рік і вже, дивись, минув, ніби в долоні сплеснув.

Сумний день підходив усе ближче й ближче.

Почав чоловік думати, як має позбутися того дідича, аби живцем не лізти в гріб. Але не міг придумати.

Одного вечора прийшов якийсь жебрак проситися на ніч.

Жінка дала йому повечеряти, постелила постіль і накрила новою веріткою. Удосвіта дід устав, подякував господарям і вирушив у дальшу дорогу.

Жінка вранці замітала в хаті й побачила вузлик з мідяками.

– Ади, чоловіче! Ці гроші, відай, випали від бідного старця.

Кирило схопив ті вузлики, побіг за жебраком.

– Візьміть, ви загубили,- сказав йому, коли наздогнав.