ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО

— Не журися, чоловічку,— посміхнулася Марійка.— Вночі підеш на те ж роздоріжжя і кинеш листа на ту ж бричку.

Герасим утішився, бо добре знав ті брички. Все зробив так, як сказала жінка.

Вранці прийшли гайдуки. Марійка дала їм листа із пекла. Пан прочитав:

«У саду є, сину, дві яблуньки й один дуб. Між ними я закопав золотий скарб».

Панисько відкопав гроші й розбагатів ще більше. Покликав своїх гайдуків і каже:

— Завтра маю одружуватися. Як та жінка Герасима така мудра, то най її чоловік приведе мені музик із самого пекла. Хочу, аби мої гості танцювали так, як пасує великим панам.

Гайдуки побігли до Герасима, постукали палицею в одвірок. Марійка вийшла і спитала:

— Хіба не досить панові того, що зробив мій чоловік?

— Ні, не досить. Завтра наш пан має одружуватися, йому потрібна музика із самого пекла. Най Герасим приведе отих музик, бо інакше його голова скотиться з плечей.

Герасим злякався. Він зроду не чув, аби чорти були музиками. Де їх шукати, як говорити, аби вони згодилися відіграти панові весілля?

— Не суши собі голови, чоловіче, — втихомирювала Марійка.— Опівночі на тім самім роздоріжжі сядеш на третю бричку й поїдеш до пекла. Я тобі дам хустину, яку засунеш у пазуху. Як буде тобі страшно — витягнеш її, витреш собі лице — і страх пропаде.

Що мав бідний робити, коли панова напасть не давала дихати.

Увечері вийшов на роздоріжжя, сів на краю шанця і чекає. Опівночі затупали вогненні коні. Пронеслися дві брички. Коли надбула третя, Герасим розбігся і скочив на неї. Витягнув із пазухи Марійчину хустину і витер лице. Навіть стало весело.

Бричка їхала, як блискавка. З-під кінських копит летіли іскри, гриви й хвости палахкотіли, як запалені околоти.

Небавом приїхали до пекла. Там така біда, що страшно дивитися. У великих котлах варилися, смажилися і парилися душі, чорти їх вилами мішали. Герасимові холодний піт виступив на чолі. Він витягнув з пазухи хустинку й витер собі лице.

Люциперова жінка бачила, як він утирався, і спитала:

— Звідки маєш ту хустинку?

— Мені дала її моя жіночка Марійка.

— Це я виткала хустинку і подарувала її своїй доньці. Ти — мій зять?

— Хто знає, чий я зять!—і Герасим махнув рукою.

Він розповів Люциперці докладно, як знайшов Марійку в карнику, як він її покохав і який їх дідич свинуватий. Про все розказав. Люциперка спитала:

— Ти чого прийшов?

— Наш дідич задумав одружуватися. Хоче, аби завтра на його весіллі грали музики із самого пекла. Я прийшов поговорити і згодитися з ними.

— Не журися, зятю,— відповіла Люциперка.— Вертайся додому, шануй мою доньку і живіть щасливо.

Герасим попрощався, сів на бричку й подався додому.

На другий день у панськім палаці зібралися гості з усіх кінців краю, бо дідич одружувався з донькою великого міністра. Всі були у золоті, сріблі й діамантах. Столи вгиналися від страв і напоїв.

Сільські люди стояли на вулиці. Кому не було місця, той виліз на дерево або на дах хати. Дивилися на панів, як на якесь диво.

Раптом на подвір'я заїхали дванадцять блискучих бричок. Із кожної вийшов один музика. Всі дванадцять увійшли до панського дому й ушкварили такого аркана, що палац захитався. Вельможні гості пішли в танець. Навіть ті, які не вміли або не хотіли, мусили танцювати, бо якась нечиста сила тягнула їх за ноги. Пан зі своєю молодою аж підскакував.

Музика не ставала і на хвильку. Вельможні пани танцювали доти, поки їх кістки не порозліталися. А як порозліталися, що й ворон не зібрав би, закінчилося весілля.

І я там був. Сидів на хаті Герасима, дивився на ту чудасію і вам про неї розповів.

ПЕТРО І МЕЧ-ГАРТОВАНЕЦЬ [49]

Один бідний селянин мав сина Петра. Маленьким хлопчик бігав, грався з однолітками, а як підріс, то весь час майстрував собі кріси. Його питали, нащо він то робить, а Петро відповідав:

— Хочу бути вояком!

Тато йому говорив, що треба землю орати, треба сіяти, й не думати про військо, а він не хотів і слухати. Марширував з крісом на плечі й вигукував:

— Раз, два, три! Раз, два, три!

Не було з ним чистої години. Одного разу на дорозі Петра здибав мудрець. Спитав його:

— Ким ти хочеш бути?

— Вояком!

— Тяжко бути вояком,— відповів мудрець.— Всіляке лихо чекає на тебе.

— Не боюся ніякого лиха!—відрубав Петро.

Тоді мудрець каже:

— Коли ти такий вдався, то вдарся об землю, перекинься на оленя й піди на схід сонця. Придивися добре, як там бідує військо.

— Що ж, можу піти!

Петро ударився об землю, перекинувся на оленя й побіг на схід сонця. Дивився, як там зицирують царських вояків на толоках, мало їсти їм дають, а вночі виганяють з касарні на дощ.

Вернувся Петро у село.

Спитав його мудрець.

— Ну, ким ти хочеш бути?

— Хочу бути вояком!

Мудрець подумав і порадив:

— Тепер вдарся об землю і перекинься на зайця. Підеш на захід сонця і подивишся, як там маються вояки.

Петро вдарився об землю, став зайцем і поскакав на захід сонця. Там старші вояків мучили, били гарапниками й казали їм бігати босими по морозі навколо касарні. Вояки, худі й замучені, їли сухий хліб, сьорбали рідку юшку і проклинали свою долю.

Вернувся Петро до мудреця й каже:

— Хочу бути вояком!