ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО

Так і сталося. На другий день поїхали до міста, і пан переписав на бідняка село з маєтком і людьми.

Приїхали в те село, і пан звелів, аби всі люди панські та слуги зійшлися на сільський майдан. Зігнали всіх, подивився на них чоловік та й каже:

— О ні, пане, слузі слуга непотрібний. Най ці люди живуть собі щасливо, а я з ними вже буду.

Взяв він собі коней, воза та й поїхав дітей та жінку забирати. Перебралися на друге село до фільварку, а свою хату на прикру годину шнурочком зав'язали.

Але недалеко від цієї хати жила багачка. До неї біднякова прибігала в найскрутнішу годину позичати миску муки, а потім за це мусила ціле літо жати. Думала багачка, що і цього року прийде та муки просити, але ні. Тоді надумала сама вивідати, що сталося. Прийшла — а двері шнурочком зав'язані. Дивується, де поділись господарі, питається сусідів і чує:

— Та вони вже панами стали. У другому селі живуть.

Збирається багачка на друге село, бо спокою їй не даєте, що драбиха багачкою стала. Приїхала, а й справді так. Пригощають багачку, а її все цікавить те, за чим прийшла. Господарка швидко все зрозуміла і каже:

— Та, кумонько, розбагатіли ми дуже просто. Пан шив собі футро, а на комірець йому бракувало кавальчик шкіри. Ми мали вівцю, коло хвоста трошки відрізали, і за це дістали фільварок.

Нетерпляча багачка біжить додому. Чоловік саме пшеницю молотив. Каже вона:

— Кидай, чоловіче, ціп та ходи до стайні.

— Що таке?

— Бери бритву та не питай. Он сусідка дала трошки вовни панові на футро і за це дістала фільварок, а ми цілого хвоста панові подаруємо і два фільварки одержимо. І не вірить такому чоловік, але жінка вперлася, і роби що хоч.

Зарізав господар вівцю, зняв із хвоста шкурку, вбрався по-святковому, шкіру загорнув у хустину і несе до пана. Побачив його лакей, вибіг назустріч:

— Що скажете, ґаздо?

— Та я панові подаруночок приніс.

Пан добре жив із багачем, і тому лакей пропустив гостя, лише вперед побіг сказати панові, хто прийшов.

— Заходьте, ґаздо,— пан просять. Багач поважно входить, а пан каже:

— Став те, що приніс на стіл, а ти, лакею, розв'яжи! Як побачив пан те, що ґазда приніс, то розсердився:

— Покликати гайдуків і дати за це двадцять п'ять буків.

Багач подумав, що пан дає йому двадцять п'ять дерев-буків з лісу і каже:

— Пане, прошу вас, дайте тридцять, бо мені треба тепер дуже.

— Дайте йому сорок п'ять, коли хоче.

— Паночку, але шкірка на футро вам якраз піде. Дайте за неї п'ятдесят.

— Дайте п'ятдесяті — гукнув пап.

Гайдуки прибігли, зігнули вдвоє багача, дали йому тих п'ятдесят буків, то він ледве теплим приплівся додому. Каже він до жінки вдома:

— Ти, гадино, маєш два фільварки, а я п'ятдесят буків.

І казці кінець.

ЯК НЕГРАМОТНИЙ УЧЕНИМ СТАВ [75]

Жив собі чоловік. Мав жінку і п'ятеро дітей, але не мав чим їх прогодувати. Бідняк бідняком, до школи не ходив, читати й писати не вмів. А жінка щодня свариться, каже, що він тупий, як пень, що вона могла вийти заміж за урядовця. І вирішив тоді бідний чоловік грамотним стати. Зловив чорну курку, зв'язав їй крила, лапки запхав у кошик і пішов до міста. Продав курку і на всі гроші, що вторгував, купив зошитів та олівців. Як прийшов додому, то зразу засів за стіл і почав писати.

Лише так він писав, що ніхто не міг зрозуміти, якою мовою написано.

Мучився три тижні, поки всі зошити не списав.

Терпіла жінка, терпіла, а нарешті почала сваритися, аби кидав своє писання, бо немає в хаті ні полінця дров.

Як жінка свариться, то нема що робити — мусить слухатись. Взяв він сокирчину і пішов до лісу. Був той ліс темним, великим. Знайшов він дуба, а на ньому побачив велику суху гіллю. «Полізу,— подумав, — зрубаю і жінці принесу сухих дров».

Виліз він на дуба гіллю рубати (а це вже вечір наступав), і бачить — їде банда розбійників.

Він тихенько сидить на дубі — ні пари з уст, коли дивиться, вони витягли кущ із землі, а там — бункер. Все з возів познімали, поскладали туди, замаскували, як має бути, і поїхали.

Зліз чоловік із дуба, бере гіллю на плече і несе додому. Жінці ні слова не каже про те, що бачив і чув, бо мудрий чоловік ніколи жінці таємниць не довіряє.

За цей час король, що його обікрали, вислав поліцію, щоб розпитували по цілій державі, чи хто не чув, а може, бачив злодіїв, які б везли його скарби.

Ходили шандарі по всіх містах і селах, аж поки не дійшли до хати цього чоловіка.

— Може бачив? Може чув? —питають його.

— Зараз я подивлюся у свої документи і скажу,— відповідає.

Розложив на столі ті зошити, що три тижні в них писав, і роздивляється.

Поліція і так і сяк приглядається до його письма, але ніхто не може зрозуміти, що там написано.

А бідняк каже так:

— Дочитався, що можу віднайти, але хай король дасть мені половину того добра.

Послали посланців до короля, а він як почув про таке, то й сам приїхав.

— Най буде!

Тоді зажадав бідний чоловік від королівських слуг три вози кілків і довгу тичку. Як усе було готове, взяв тичку і міряє від своєї хати в протилежний від лісу бік. Скрізь, де скаже, слуги забивають кілки.