ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО

Так постановив і зробив. Але звірина хлопця не з'їла. Багато днів блукав Олекса лісами і зійшов на хату лісника. Лісник був доброю людиною, взяв його до себе з умовою, що буде кобилу пасти.

Лісник його годував, одягав, а він допомагав по господарству і пас кобилу. Через кілька раків Олекса виріс, а кобила народила лоша. Якесь це лоша було дивним — росло на очах. Через кілька місяців зробився з нього прекрасний кінь.

Одного дня викликає хлопця лісник і каже:

— Вірно ти служив мені всі ці роки. Я тебе одягав, годував, навчив читати, писати, а тепер їдь у світ і шукай свого шматка хліба. За роботу дістаєш від мене в нагороду чарівного коня.

Осідлав Олекса того коника, подякував лісникові за те, що був ріднішим за тата, і поїхав долі шукати. Виїхав він на широку дорогу і побачив серед дороги газету. Підняв і читає. А там писалося, що в тридев'ятій державі буря робить щороку велику шкоду: хліб нищить, дерева ламає, хати валить. Бурю творять малі вітри, яких насилає на князівство найстарший вітер Канарок. Хто зловить цього Канарка, то князь видасть за того свою доньку-одиначку.

Подумав над прочитаним Олекса і поїхав далі. Завела його дорога знову до лісу, а там розвилка, на розвилці— столітній дуб.

Зупинився під дубом, а якийсь голос говорить йому:

— Не їдь дорогою, що в правий бік веде, бо загинеш.

Дивиться на дуба, а там нікого нема. Не послухався.

Їде тією дорогою, що вправо веде. Заїхав над глибочезне провалля. А на тім боці провалля на камені сидить величезний птах і крилами махає. Такий страшенний вітер зчинився, що кінь під Олексою аж на задні ноги присідає.

Як вдарив коня Олекса, кінь перескочив провалля. Він птаха за крила — і прямо до князя.

А в той час до князя з'їхалося панство з цілого світу, бо в нього іменини були, і всім дуже захотілося на вітра Канарка подивитися.

Попросив князь Олексу показати гостям, чи Канарок дійсно в його руках. Олекса розв'язав вітрові крила, а той як почав ними махати, то гості вверх ногами почали до неба летіти, декотрі в порожні бочки поховалися, то почали у них так танцювати, що й коломийка до того не примусить. Один міністр зловився руками за одвірок, то ним підфівкувало, ніби шматиною.

Почав князь просити Олексу, аби втихомирив Канарка, бо вже і так багато каліцтва. Олекса зловив птаха за крила, а князь зняв свою корону і надів на голову сміливого хлопця.

А збоку стояла князева донька. Вона тієї ж хвилини підбігла до Олекси.

Через короткий час вони поженилися. Я їх обох зустрічав у Львові — ходили по місту і самі не знали, що купувати.

ПРО ХИТРОГО БРАТА [78]

Було два брати — один мав троє коней, а другий — одного. Прийшла весна, пора орати, а з бідним ніхто не хоче супружити. Всі кажуть, що в брата є троє коней, най супружить із ним.

Приходить він до старшого брата і каже:

— Дай мені, брате, коней на день, а я тобі на три свого дам.

Брат каже:

— Най так буде. Але якщо на полі скажеш «вйо, коні мої!», то я твого коня вб'ю.

Вийшли орати, запрягли в плуги, а бідняк забув про умову і каже:

— Вйо, коні мої!

Багач тоді розсердився, вдарив його коня орчиком по голові і вбив.

Що робити біднякові? Лупить із того коня шкіру і несе продавати.

Але до міста було далеко, застала його в дорозі ніч. Мусив десь заночувати.

Заходить він у село — ніде не світиться, лише в одній хаті. Приходить бідняк під вікно, а в хаті жінка з попом за столом гостяться. Придивляється, а вона з лівого боку в шафі бере горілку, з правого — ковбасу, а з печі — гусей смажених. Бідняк до дверей — зачинені. Тоді постукав. Вийшла жінка, питає:

— Кого це біда серед ночі носить?

— Прийміть переночувати,— проситься бідняк.

— Чоловічка нема дома,— відговорюється жінка,— не можу.

Повертається бідняк із-під хати та й іде дорогою. Але куди йти, коли ніч? Став і думає. Аж чує — фіра туркотить. Під'їжджає фіра ближче, а то ґазда з млина їде.

— Звідки ви, ґаздо? — питає бідняк.

— Я з цього села. Може, я би у вас переночував?

— Добре,— зрадів господар.— І мені щось поможете. Під'їжджають до тої хати, де жінка з попом гостилися.

А світло вже згасло.

— Біда, чоловіче,— каже ґазда.— Жінка хворіє, а я сам мучуся. Нікому й їсти зварити.

Розпрягли коней, дали їм їсти.

— Ще корови недоєні, — каже ґазда.

— Ви, ґаздо, подоїте одну, а я другу, і швидше буде,— каже бідняк.

Подоїли корів, заходять до хати, а жінка лежить і стогне.

Чоловік налив молока в горнята, знайшов сухий корж і припрошує:

— Вечеряймо.

«Чого я маю їсти сухий корж, коли можу пити горілку і закушувати ковбасою»,— думає бідняк.

Розтягнули бомбетель, лягають спати, а бідний ноги накриває мішком із кінською шкірою.

— Що у вас там, ґаздо? — питає господар.

— Маю в мішку ворожбита,— відповів бідний і залопотав ногою по шкірі.

Господареві здалось, що то голос ворожбита, він і питає:

— Що ваш ворожбит каже?

Та каже, ґаздо, що у вашій шафі є горілка, ковбаса, а в печі — гуска.

А жінка лежить у постелі і стогне. Каже господар:

— Ґаздо, того не може бути, бо у нашому селі горілки зі свічкою вдень не знайдете.

— Як не вірите мені й ворожбитові, то встаньте та й самі подивіться,— каже бідняк.