Читанка для Мануеля

Тієї пори, коли Маркос, Патрісіо та інші члени гурту організовували Веремію, той, ти знаєш, здається, вважав, що принаймні Маркос заслуговує ознайомитися з Сариними листами, і одного вечора дав йому прочитати їх, коли вони чекали важливих телефонних повідомлень (чекав, власне, Маркос, а Лонштайн і той, ти знаєш, були такі, як і завжди: рабинчик нерозлучний і далекий, а той, ти знаєш, більш-менш; вони теж розмішували цукор у чашках, але недбало). Я прийшов, коли Маркос читав листи, і побачив, що той, ти знаєш, забирає листи, тільки-но їх прочитано, навіть не вибачаючись, що не втаємничує Лонштайна й мене, хоча якого біса вони мали цікавити нас (вони цікавили, але якого біса ми мали признаватись у цьому?). Авжеж, тут немає нічого нового, коментував Маркос, але ж це як нещасні випадки, вони більше вражають тебе, коли йдеться про твою тітку. Дай поглянути на почерк, мовив Лонштайн, на зміст мені просто начхати. Але той, ти знаєш, уже запхав їх до кишені і обмежився тим, що підтвердив Маркосів коментар. Не те що він не довіряв Лонштайну, але ті листи не мали стати об’єктом графологічних зацікавлень рабинчика, його радіоестетичного маятника і своєрідної досить тривожної психоспелеології, до якої він удавався, починаючи з використання паперу й чорнила, аналізу полів та пропусків і аж до способу наклеювання марок; щодо Андреса: хтозна, чому йому не дають листів, це своєрідна туманно прустівська недовіра, підозра, мовляв, Андрес зацікавиться ними з інших причин, ніж Маркос та Лонштайн, і захоче знати більше, втягнути якимсь чином образ та історію Сари до цієї кав’ярні на вулиці Бусі, що не мала нічого спільного з бістро на вулиці Майпу. Той, ти знаєш, був саме такий, мірою власних повноважень він по-своєму розподіляв гру й виявляв свою прихильність навіть тим, як порядкував листами, цього вечора листи були призначені тільки Маркосові, дарма що в них не було нічого прямо пов’язаного з Веремією. А він сам, хоч і викидав багато листів, Сарині не тільки зберіг, а й інколи перечитував, проте йому ніколи не спадало на думку відповісти на них. А втім, ті листи вимагали не так відповіді, як певної поведінки; крім того, йому хотілося б знову побачити Сару, овал її обличчя, що разом із голосом і чайною ложечкою був його найвиразнішим спогадом, а також її напружений і ясний погляд. 2 жовтня 1969 р. Capa писала з Манагуа: любі, я маю розповісти вам одну довгу бувальщину[25]. Довгу, плутану (можливо, навіть кумедну, хоча мені тепер вона такою не видається), а назвати її можна було б так: «Capa, або Злигодні чесноти в Центральній Америці». Зрозуміло, що спершу я мав би написати першу частину цієї розповіді: «Як Capa потрапила до Центральної Америки через Зону Панамського каналу». Але на саму думку, що треба писати про це все, я відчуваю таку втому, що хочу перейти одразу до фактів.

Перший шок я відчула в (…). Пепе, твої друзі, оті X, люди «серйозні». Ти не знаєш, що це означає? Означає не мати ліжка для вас, дорогенький мій, і не тому, що в них його немає або що вони лихі люди. Це просто чудові люди, але з іншого світу, з іншого покоління, мають іншу ментальність, інший спосіб буття, інше геть усе. Пепе, Люсіо, не знаю, чи це правда, але я впевнена в цьому і після всього, що сталося зі мною (в Коста-Риці мене мало не запроторили до в’язниці), я маю дедалі більшу впевненість, що — вибач мою непослідовність, — але в Манагуа ми жили втрьох в одній кімнаті. Тобі це все варто описати. Анхелес — чорна панамоамериканка, я — це я, а Джон — американець. Ми казали, що ми двоюрідні брат і сестри, а оскільки ми балакали ганебним суржиком англійської мови, жаргонів різних країн та іспанської мови й навколо нас витала та невідчутна атмосфера, яку навколишні одразу відчувають і яка становить своєрідну родинну атмосферу, нам повірили. Нас об’єднали інші. І, хоча ви, милі сеньйори, не повірите нам, кожен з нас вирішив сьогодні пополудні, що з нас уже досить.

Досить чого? Що люди глузують із нас на вулиці, тицяють у нас пальцями, ображають нас, і це правда, Джона закидали камінням, я вже навчилася роздавати ляпаси, Анхелес відповідає криком, тож ми даємо собі раду, як можемо. Це не трагедія, але інколи ми плачемо, і то лише через те, що вірили, ніби тут усе по-іншому, ніби ми будемо не дуже відрізнятися, а ще й через те, що не розуміємо, чому нас ненавидять.