Читаем Читанка для Мануеля полностью

Отже, сьогодні кожен з нас вирішив окремо, що озеро Манагуа, ні, що йти, ні, нічого. Ми сиділи в кімнаті, вмирали від спеки, інколи падав дощ, а завтра ми всі поїдемо в Сальвадор, де буде так само, як і тут, і я намагалася знайти собі сукню, Джон мав навколо голови величезну пов’язку, яку щоранку ми накладали йому, щоб приховати волосся, Анхелес (що нікуди не їхала) поверталася до Панами, щоб роздобути гроші і спробувати жити в якійсь іншій країні. Я мала ілюзію, ніби в Мексиці все буде по-іншому, проте новини, почуті від людей, які прибували звідти, були страшні. Ох, я й забула, в країнах, де злидні, проституція, хвороби і бруд з’їдають твоє життя, вони заходилися робити велику чистку в ім’я моралі, релігії і закону. Отож смерть хіпі! А також усякій мерзоті, наркоманам, злочинцям. Це в митному і політичному аспекті, а про людей я не знаю. Не розумію. Але мене ненавидять, нас ненавидять, мені довелося сховати всі свої прикраси, я була змушена збирати коси на голові й намагалася поміняти свій рюкзак на щось інше, і це знову довело їх до сказу: побачивши рюкзак, вони одразу стали гамселити по ньому, й він розкрився, вони повитягали з нього геть усе: взуття, брудну білизну, намиста, мате і тростинові трубочки для нього, порозкидали все і якнайретельніше обшукали мене, бо радше, ніж хіпі, я могла бути ґерильєро[26]. Нарешті, діставши купу тумаків в ім’я Розуму, Моралі та всього іншого, що вони повигадували, я сказала собі, що вони, мабуть, мають слушність. Ще ніколи в житті я не почувалася так, як почуваюся сьогодні: це не сама ненависть чи біль, а поєднання їх обох, і водночас до них додавалися (повір мені) й співчуття, і досада, і я нічого не розуміла, ба гірше, не розуміла взагалі.


3.10.69

Тепер я сама в автобусі. Вчора ввечері один аргентинець прийшов шукати мене в пансіоні «Коста-Рика», де ми зупинилися, і, хоч і по-дурному, зробив мені велику послугу. Він прийшов купувати одяг (ми продавали, але ніхто не мав грошей) і повів мене в свою групу, де було двоє швейцарців, один чилієць і подружжя з Канади. Спершу була недовіра, ми випробовували й перевіряли одне одного, щоб дізнатися, чи можна довіряти, один швейцарець розповів мені, яка ситуація на кордоні з Мексикою і яка на кордоні з Гватемалою. Я не вірила, і він показав мені свій паспорт і голомозу голову. Він мав візу, лист швейцарського консула і вісімдесят доларів. У Гватемалі в нього на три дні конфіскували гроші, але зрештою він зміг перетнути кордон (він теж ішов у США), але на кордоні з Мексикою вирішили, що він має надто довге волосся (в нього набагато коротше, ніж у тебе) й повинен показати сто доларів. Уяви собі почуття людини, яка прибуває до Мексики після кількох місяців подорожі, їй треба тільки покинути Мексику, і вона вже в США, проте її не пускають? Отак почувалась і я. Йому скасували візу, побили і спровадили назад до Гватемали. Вже двадцять днів, як він крутиться по Центральній Америці, намагаючись знайти кого-небудь, хто позичить йому гроші, щоб він міг перетнути кордон. І це все тільки тому, що він міг бути хіпі. Вони, хоч і знають, що в хіпі небагато грошей, на додачу ще й вигадали спосіб привласнити їх. Треба тільки показати гроші, а якщо вони вкрадуть їх у тебе, коли ти обернешся плечима, це вже інша проблема. Навіть не запитуй, чому нам треба їхати і чому до США (здебільшого ми всі подаємось до Каліфорнії). Не знаю, чому нас ненавидять, думаю, тільки тому, що ми інші й можемо бути щасливі. А вони роблять усе, щоб ми були вкрай нещасливі! В кожній країні я намагалася зблизитися з найбіднішими людьми, але після Колумбії аж досі я натрапляла тільки на глузи, зневагу й ненависть. Що ж, інші люди, інтелектуали і «артисти», інколи допомагають нам, проте бояться, стережуть свій холодильник і одразу запитують: «Але, сподіваюся, ви не такі аморальні та брудні, як ті грінго? Не вплутаєте мене куди-небудь?» Вони по вуха загрузли в істеблішменті й забули, що значення має тільки життя, дух і все, Пепе, про що ми стільки разів говорили, все те, що, я певна, ти, Люсіо, ніколи не забудеш. Тож через це я тепер їду до Сан-Франциско, шукати свою родину, слухати свою музику й малювати, а передусім хочу жити як жива істота, а не як гвинтик серед безлічі інших, хочу снідати шматочком хліба, але поділеним з любов’ю, і докласти всіх зусиль, щоб розкрити життю свій дух, своє тіло й життя. Крапка.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Раковый корпус
Раковый корпус

В третьем томе 30-томного Собрания сочинений печатается повесть «Раковый корпус». Сосланный «навечно» в казахский аул после отбытия 8-летнего заключения, больной раком Солженицын получает разрешение пройти курс лечения в онкологическом диспансере Ташкента. Там, летом 1954 года, и задумана повесть. Замысел лежал без движения почти 10 лет. Начав писать в 1963 году, автор вплотную работал над повестью с осени 1965 до осени 1967 года. Попытки «Нового мира» Твардовского напечатать «Раковый корпус» были твердо пресечены властями, но текст распространился в Самиздате и в 1968 году был опубликован по-русски за границей. Переведен практически на все европейские языки и на ряд азиатских. На родине впервые напечатан в 1990.В основе повести – личный опыт и наблюдения автора. Больные «ракового корпуса» – люди со всех концов огромной страны, изо всех социальных слоев. Читатель становится свидетелем борения с болезнью, попыток осмысления жизни и смерти; с волнением следит за робкой сменой общественной обстановки после смерти Сталина, когда страна будто начала обретать сознание после страшной болезни. В героях повести, населяющих одну больничную палату, воплощены боль и надежды России.

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Классическая проза / Классическая проза ХX века
В круге первом
В круге первом

Во втором томе 30-томного Собрания сочинений печатается роман «В круге первом». В «Божественной комедии» Данте поместил в «круг первый», самый легкий круг Ада, античных мудрецов. У Солженицына заключенные инженеры и ученые свезены из разных лагерей в спецтюрьму – научно-исследовательский институт, прозванный «шарашкой», где разрабатывают секретную телефонию, государственный заказ. Плотное действие романа умещается всего в три декабрьских дня 1949 года и разворачивается, помимо «шарашки», в кабинете министра Госбезопасности, в студенческом общежитии, на даче Сталина, и на просторах Подмосковья, и на «приеме» в доме сталинского вельможи, и в арестных боксах Лубянки. Динамичный сюжет развивается вокруг поиска дипломата, выдавшего государственную тайну. Переплетение ярких характеров, недюжинных умов, любовная тяга к вольным сотрудницам института, споры и раздумья о судьбах России, о нравственной позиции и личном участии каждого в истории страны.А.И.Солженицын задумал роман в 1948–1949 гг., будучи заключенным в спецтюрьме в Марфино под Москвой. Начал писать в 1955-м, последнюю редакцию сделал в 1968-м, посвятил «друзьям по шарашке».

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Историческая проза / Классическая проза / Русская классическая проза