Читанка для Мануеля

…………….а це зовсім не просто з огляду на складну емоційно-фізично-психічно-духовну ситуацію, в якій я опинилася. Я нічого не досягла, нічого не маю, мені не щастить, я так і не можу зрозуміти світ. Тобто це не проблема метафізичної реальності. Це проблема надмірних злиднів і розпаду. Як-небудь я напишу Люсіо, і то тільки для розповіді, що я тепер у таборі сальвадорських утікачів, вигнаних із Гондурасу, я напишу, як приймає їх рідна країна, і про різноманітні хвороби, якими можна заразитися в тих таборах. Я працюю як доброволець у Міжнародному Червоному Хресті, і не тому, що вірю в індивідуальну допомогу, а тому, що, коли ніхто нічого не робить, хтось повинен допомагати робити дублікати перепису, правда? Я мимохідь заприязнилася геть з усіма, і співчуття та страждання, любов і відчай, які я відчуваю, виповнили мене, як тут кажуть, до краю. Це більше, ніж я здатна витримати. Я не розумію, але про це я вже казала в інших листах. Я закінчую виготовляти маскувальний костюм, який допоможе мені подорожувати далі, і хочу використати для нього частину твоїх доларів. Я маю повний список звинувачень, через які мене мало не запроторили до в’язниці в Коста-Риці, і повинна уважно придивитися до них, щоб виправити силу помилок: передусім позбутися рюкзака, викинути книжки, насамперед книжки англійською мовою. Не знаю, чи розповідала я тобі, що мені довелося вдатися до словника «Appleton Guyás», якого я взяла з собою в дорогу, щоб переконати одного капітана, що був добряче напідпитку і чоловік на всі сто, що «Alice in Wonderland»[31] — аж ніяк не комуністична пропаганда, проте ніщо, навіть англо-іспанський словник «Appleton», не могло переконати його, що вона не становить елемента властивого хіпі розпусного життя. Гаразд, відмовитися від штанів, носити спідниці нижче колін, зібрати коси на голові, ніяких прикрас, але навіть отак я завжди буду під підозрою, тільки не знаю чому: або тому, що я схожа на грінго, або тому, що маю звичай стукати в двері, перше ніж заходити. Але отак мене принаймні вже не ображатимуть на вулицях і не кидатимуть навздогін каміння та інші речі. Дехто вважає, ніби я агент компанії «United Fruit»[32], дехто — ніби я емісар Кастро (який жах), а ще дехто — ніби я везу партію марихуани. Хай там як, а твій переказ урятує мені життя, бо я вже майже нічого не маю на продаж і не маю грошей, і тепер чекання, поки я отримаю його, — це солодка надія, яка не має нічого спільного з потребою зібрати досить грошей, щоб перетнути кордон, хоча я наперед знаю, що ні, нічого не вдієш… Господи, я згадую вас усіх, мені здається, ніби я чвалаю по грузькому дну бака з покидьками, поки що минає добре, невдовзі я виберуся, виберуся…

* * *

З огляду на таке той, ти знаєш, аж ніяк не здивувався, що тієї самої пори, коли він дав прочитати Маркосу Сарині листи, найцивілізованіша газета «Monde» опублікувала два повідомлення, які він без коментарів додав до нагромаджуваного загального досьє і які Сусанна… (проте не забігаймо вперед, як казав Дюма-батько в критичні миті).

Тридцять п’ять єпископів Центральної Америки засудили «постійне порушення прав людини в Центральній Америці» в документі, який поширив у Мексиці Національний центр соціальної комунікації (НАЦСОК). Цей документ, що став результатом засідання ради єпископів Центральної Америки, підписали зокрема архієпископи Гватемали, Сальвадору, Нікарагуа і Панами.

ВІДМОВА ВІД «МОРАЛЬНОГО ЗРЕЧЕННЯ». ВІН ЗАПОДІЯВ СОБІ СМЕРТЬ, БО ЙОГО СИЛУВАЛИ ПОСТРИГТИСЯ

Жан-П’єр Сук, дев’ятнадцятирічний юнак, що жив на вулиці Моріс-Берто в Мюро (Івлін), під час своєї недавньої поїздки до Англії перейняв «філософію хіпі». Відпустив собі волосся і вдягав звичайний для хіпі одяг. Він одразу став об’єктом глуму з боку своїх товаришів і дорослих. А проте й далі працював у компанії «Mingory», розмішеній на бульварі Шарон, № 128, в Парижі, де він почав працювати помічником куховара, закінчивши школу готельного господарства.

Але минулої середи власник компанії зробив йому зауваження щодо одягу… і в суботу вранці батько повів його до перукаря. Жан-П’єр терпів стрижку без протестів.

Але пополудні… вийшов із батьківського дому й купив газойлю. Потім малолюдною дорогою пішов у напрямі ферми поряд із заводом «Рено» у Фленсі. Саме там, на тому путівцеві, й знайшов його мертвого і наполовину обгорілого робітник заводу, що повертався додому. В мішку, в якому юнак ховав бідон із газойлем, знайшли шматок картону, на якому він написав: «Відповідь лежить у поштовій скриньці». В ній знайшли лист, у якому він пояснив, що не може змиритися з цим «моральним зреченням». І зокрема додав: «Ви, дорослі, не розумієте. Ви накидаєте свій досвід і судите своїх ближніх». У своєму довгому листі юнак, крім того, заявив, що хотів наслідувати бонз, які воліли краще заподіяти собі смерть, ніж визнати «диктатуру суспільства».

* * *