Читанка для Мануеля

мки Лонштайна, що, здається, не дуже дослухався, проте Маркос усміхнувся, немов робив одкровення, сказав: «Aspetta, ragazzo»[36], це ще не все, бо на балконі в третьому ряду сидить Сусанна, що була в перших лавах Сорбонни 1968 р. і має інші пам’ятні відзнаки, і якщо її не вигнали тоді з Парижа, то тільки тому, що вона мала по

ведінку бездоганну, за даними поліційної картотеки, але ці пояснення марні, бо саме цієї миті Томас, що був не таким розбещеним, як видавався, вирішив узяти шлюб із Бріжіт, що тепер летить над Акапулько в одному з тих реактивних літаків, які тобі пропонують з блакитним небом навколо і струмочком віскі всередині, а пасажири першого класу завзято поглинають сніданок, доставлений із ресторану «Maxim’s», не знаю, чи ти чув, аж поки Сусанна, і то саме тоді, коли Томас серед ночі прибув до готелю і майже з’явилися іскорки у правому верхньому кутку целулоїдної плівки, які провіщають слово «кінець», хіба, може, це передостання бобіна, бо остання матиме зірочки, якщо кіномеханік уже вдягнув куртку, запалив сигарету «Gauloise» і вже тримає руку на вимикачах, і саме цієї миті

— Я знаю, — заговорив Андрес, — ще один крик.

— А він кмітливий, — звірився Маркос Лонштайнові. — Цей буеносайресець розуміє все.

— Але навіщо, скажи мені, зчиняти бучу за таких, скажімо, обмежених обставин: адже стандартний кінотеатр має чотириста місць, у порівнянні з населенням Франції це дає співвідношення десь один до п’ятдесяти дев’яти мільйонів, так?

— Тебе, здається, не цікавить доля Сусанни, — мовив Маркос.

— Анітрохи. Я припускаю, якщо наполягаєш, що жіночка має більше духу, ніж її товариш Патрісіо, бо кричати вдруге — більший ризик.

— Авжеж, і вона дві години просиділа в комісаріаті, — додав Маркос. — Зрозуміла річ, їй нічого не могли заподіяти, бо люди розійшлися, тільки-но Бріжіт дістала своє, й хіба можна сказати що-небудь про Томаса у прикінцевій infighting[37], коли геть усі рвонули до ліжок, лишилася тільки розпорядниця, тепер уже фурія, згодом у комісаріаті вона обзивала поліцаїв рогоносцями, бо вони не записали одразу її свідчень, а її Фернан, що прокидався о пів на сьому, щоб іти на завод, і, напевне, готував їй каву з молоком, мабуть, не належав до них.

— Це жінка з народу, — говорив Андрес. — Поліцаї заслуговують на таку лайку, і Сусанна, до речі, теж. А тепер я хотів би знати, що справді означає ця витівка з криком, бо твоя розповідь не видається

нічим, справді нічим, а ніщо плюс ніщо не дає нічого, хіба що інколи дасть щось незначуще, яку-небудь дрібничку, а вона, як знає кожен, означає не ніщо, а дрібку чого-небудь, і зверніть увагу: якщо добре провести цю операцію, ані поліцай, ані суддя не зможуть присікатись, до другої спроби вдалися в кінотеатрі «Celtic», і то на значно вищому рівні, тобто сам Маркос і такий собі Ґомес, панамець-філателіст, вони кричали, не підводячись зі своїх місць, Маркос серед реклами, якраз поміж «NUTS» і «KUNTZ», а Ґомес тієї миті, коли Бібі Андерсон лягла долілиць на ліжко з чорними простирадлами, а в різних кінцях зали почулося немов здушене гарчання, до цього кінотеатру ходили переважно молоді стипендіати, не підводячись, вони теж загорлали, і що тут удієш, один тип хотів затопити Ґомесові в пику, але одразу ж і вибачився, кажучи, мовляв, хотів припинити нервовий напад одним з тих ляпасів, які всюди рекомендують у книжках із психіатрії, коли справи кепські й психічнохворий напихає собі рот уламками скла, щоб покарати себе й водночас спаскудити репутацію лікаря, їм годі заподіяти щось серйозне, надто Маркосу, що, крикнувши, сидів дуже тихо, крім того, чотири дами з першого ряду спершу зашарілися, а потім майже одразу перейшли до додаткового кольору, що провіщав найгірші бурі, які закінчувалися згодою серед міжродинних перешіптувань, що їх бідолашний хлопець мусив терпіти

а от щодо Ґомеса, — вже ніхто не хотів нічого подарувати йому, і він уже прагнув випаруватись і випорснути на вулицю, проте його захищала пітьма, а також Бібі Андерсон, нарешті гола, а якщо вже виклали вісім франків, щоб побачити це, то не втрачатимуть їх через якогось більш-менш навіженого, хіба що

— А от в Опері було затишно, — розповідав далі Маркос.

— Ах, в Опері, — протягло мовив я, вирішивши вже нічому не дивуватися.

— Саме тієї миті, коли з’явився лебідь, ти, певне, бачив, — пояснив Маркос. — Це у Вагнера.

— Несправедливо, — обурився Лонштайн. — Скрутити в’язи лебедеві, коли в нас і досі є Качур Дональд! Гай-гай, ви плутаєте птахів.

І отак, із чималим галасом і численними криками, аж до заборони з тактичних міркувань протягом п’ятнадцяти днів повторювати ту або ту витівку, бо про них зрештою заговорили на вулицях, тож люди йшли в кіно з твердим наміром розбити писок кожному, хто розкриє його, щоб позіхнути: адже це люди, які платять податки, а тут таке неподобство, ні.