Читаем Читанка для Мануеля полностью

зі своїм обличчям з третього акту і ще загримована, вона сіла у свій «сітроен» мало не раніше, як опустилася завіса, вмирає з голоду, і тепер п’є вино, а я смажу їй омлет, а Лонштайн, із ритуальною затятістю намагаючись дати Людмилі найбільшу насолоду, починає бозна-вкотре інший театр: тож ви росіянка? Ні, донька поляків. Але ж, певне, працюєте в театрі «Vieux Colombier»? Так, звичайно, ох, я запитував, бо той театр поганючий, і Людмила в захваті, бо рабинчик завжди вигадував нові варіанти, річ, незвичайна у «Vieux Colombier», а полячка обстоює театральну свободу й таке інше. «З трьох яєць і цибулею?» — запитує Андрес, щоб побачити, чи він уже перевів її трохи на цей бік, авжеж, авжеж, щоб усього було багато, відповідає Людмила, падає у фотель і дозволяє рабинчику запалити їй сигарету «Gitane», він наливає їй повну склянку вина й починає розповідати новий варіант своєї подорожі до Польщі два роки тому, мабуть, вигадка, думає Маркос, що чекає останнього крику на далеку дистанцію і немов на відстані бере участь у плануванні омлету і краківського майдану, ввечері він набуває фіалкової барви / Радше жовтогарячої, каже Людмила, зрозуміло, я тоді була ще мала / Квітникарки й кав’ярня в підземеллі башти, де ми пили або мед, або щось гостре, або щось гаряче з корицею, миром і алое, це добряче б’є в голову / Останнього разу ти казав, що то було якесь давнє пиво, заперечила Людмила, що визнавала варіанти тільки в межах досить потаємної системи / Ми розмовляли на ви, обурився ображений рабинчик, проте Людмилі було так добре, та ще й вино після нескінченного третього акту, запах омлету, що линув з іншої кімнати, як увечері в Кракові, треба зробити Лонштайнові щось приємне, ритуалів треба дотримуватися, зараз побачимо, а ви, месьє, звідки, я тутешній, мадемуазель, і що ви робите в Парижі, я, гаразд, це досить складно поясни-лічити до омлету, якщо хочете, після

— C’est toi,Laurent?[39] —запитав Маркос, ще майже не почувши телефонного дзвінка.

— Ані до, ані після, — казав я, телепатично беручи участь у надиманні рум’яного омлету, а водночас накривав на стіл із похвальною швидкістю, розуміючи під столом паперову серветку з фіалковим малюнком і півпляшки червоного вина, крім того, щойно надрізаний буханець хліба, це ніжні й прості операції для тебе, Людлюд, для тебе, ти сидиш у фотелі, втомлена і невисока, таки невисока, а не середня на зріст, метр шістдесят дев’ять, хоч яка в тебе постава, невисока, бо я хочу, щоб ти була такою, коли я думаю про тебе, і навіть коли бачу тебе, цілую і, але це згодом, твої солом’яні коси, зеленаві очі, кирпатий носик, що інколи треться об моє обличчя й виповнює мене зіроньками солі та перцю, два листки латуку, післяобідні залишки, самотні й сумовиті, соус зів’ялив овочі, йди їсти, Людо, мерщій, комедіантко старого голубника, фрагмент східного неба, гарненький задок, тут, у цьому фотелі, а тепер я зроблю каву для evribodi, ristretto, та що там, ristrettissimo[40], мов невеличка картина Шардена, все — субстанція, світло і аромат, каву, що конденсує магію ночі, як оті пісні Леонарда Коена, які подарувала Франсина і які мені дуже подобаються.

«Он як його понесло», — подумав той, ти знаєш.

— Чому ти не хочеш, щоб він пояснив мені, що він робить у Парижі?

— Після омлету, огидний некрофіле, — сказав я йому. — Це єдина частина психодрами, якої ви не змінюєте ніколи. Хіба ти не бачиш, що Маркос прагне описати мені до найменших подробиць протести new style?[41]

— Я хочу, щоб він розповів мені, що він робить у Парижі, — сказала Людмила.

— А ти будеш винен мені цілу купу грошей за свої дзвінки.

— Au revoir, Laurent, — прощався Маркос, — n’oublie pas de prévenir ton frère[42]. Вже кінець, мій друже, — обернувся він до мене, — а вам, дівчинко, смачного.

— Я хочу, щоб він розповів, — наполягала Людмила, та оскільки для Маркоса смерть, звичайно, важила набагато менше за життя, він майже одразу став розповідати про Ролана, що зайшов до крамнички й довго вибирав баклажан — натуральної величини («Гм, гм, пахне цибулею, гм, гм»),


Перейти на страницу:

Похожие книги

Раковый корпус
Раковый корпус

В третьем томе 30-томного Собрания сочинений печатается повесть «Раковый корпус». Сосланный «навечно» в казахский аул после отбытия 8-летнего заключения, больной раком Солженицын получает разрешение пройти курс лечения в онкологическом диспансере Ташкента. Там, летом 1954 года, и задумана повесть. Замысел лежал без движения почти 10 лет. Начав писать в 1963 году, автор вплотную работал над повестью с осени 1965 до осени 1967 года. Попытки «Нового мира» Твардовского напечатать «Раковый корпус» были твердо пресечены властями, но текст распространился в Самиздате и в 1968 году был опубликован по-русски за границей. Переведен практически на все европейские языки и на ряд азиатских. На родине впервые напечатан в 1990.В основе повести – личный опыт и наблюдения автора. Больные «ракового корпуса» – люди со всех концов огромной страны, изо всех социальных слоев. Читатель становится свидетелем борения с болезнью, попыток осмысления жизни и смерти; с волнением следит за робкой сменой общественной обстановки после смерти Сталина, когда страна будто начала обретать сознание после страшной болезни. В героях повести, населяющих одну больничную палату, воплощены боль и надежды России.

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Классическая проза / Классическая проза ХX века
В круге первом
В круге первом

Во втором томе 30-томного Собрания сочинений печатается роман «В круге первом». В «Божественной комедии» Данте поместил в «круг первый», самый легкий круг Ада, античных мудрецов. У Солженицына заключенные инженеры и ученые свезены из разных лагерей в спецтюрьму – научно-исследовательский институт, прозванный «шарашкой», где разрабатывают секретную телефонию, государственный заказ. Плотное действие романа умещается всего в три декабрьских дня 1949 года и разворачивается, помимо «шарашки», в кабинете министра Госбезопасности, в студенческом общежитии, на даче Сталина, и на просторах Подмосковья, и на «приеме» в доме сталинского вельможи, и в арестных боксах Лубянки. Динамичный сюжет развивается вокруг поиска дипломата, выдавшего государственную тайну. Переплетение ярких характеров, недюжинных умов, любовная тяга к вольным сотрудницам института, споры и раздумья о судьбах России, о нравственной позиции и личном участии каждого в истории страны.А.И.Солженицын задумал роман в 1948–1949 гг., будучи заключенным в спецтюрьме в Марфино под Москвой. Начал писать в 1955-м, последнюю редакцию сделал в 1968-м, посвятил «друзьям по шарашке».

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Историческая проза / Классическая проза / Русская классическая проза