Читаем Читанка для Мануеля полностью

Ми ще балакали про ці речі, коли якийсь хлопець, нікому не відомий і, як виявилося, родом з Тальки, відчинив нам двері квартири Патрісіо, і ми всі одразу допалися до мате і грапи, передаючи Мануеля від рук до рук, бо цей маленький брахіцефал вирішив улаштувати свої протести й тепер верещав, о другій годині ночі, й таке інше, тож сідай, малий, на коника, / поїдемо до слоника, а тим часом Сусанна користалася з миті відпочинку, скачи, скачи завзято, / там завтра буде свято. Худий і похмурий, Патрісіо, здавалося, вважав за звичайну річ, що стільки люду приперлося до нього такої пізньої пори без ніякої очевидної причини, крім південноамериканських почувань та їхньої сили, я маю на увазі й Людмилу, що вигадала для Мануеля цілий театр, для Мануеля і, можливо, ще й для мене, бо цього вечора я не мав із нею іншого спілкування, крім омлету, я перетворив стіл у міст до Людмили й колотив омлет, міст, гм, гм, скільки цибулі, гм, хоча, хай там як, навіть на самоті ми розмовляли не дуже багато, однаково поставав сірий бетонний мур і, мабуть, ще вищий, ніж тепер, коли чувся Сусаннин сміх, діалог Лонштайна і Фернандо про отруйні гриби, а Маркос немов з далекої відстані спокійно споглядав нас, як, здається, завжди, коли намагався щось роздивитися, тобто крізь сигаретний дим, очі напівзаплющені, волосся спадає на обличчя. Отже, чому мені здавалося, ніби ігри Людмили з Мануелем (вона буцімто наслідувала механічного солов’я китайського імператора абощо) становили й для мене якусь зашифровану мову, останній поклик, так само як і ретельно збитий омлет теж якимсь чином правив за поклик, міст надії, жалюгідні речі, які й далі можуть лишитися в нас, дарма що ми вже будемо з іншими, які нейтралізують самотність удвох, прямий погляд, перше слово першої фрази першого, нескінченного прощання. Потім коліщатка механічного солов’я розлетілися на всі боки, Людмила вдає міма, паяца, розповідає про все з допомогою пальців, ліктів та інших хитрощів, які створюють у Мануеля чуття щастя, дедалі подібніше до сну, і Сусанна не може не скористатися цією нагодою, щоб потихеньку не підняти його з килима на підлозі й перенести в супроводі міма Людмили до спальні (процесія з китайськими ліхтариками, тріумф справжнього солов’я). Андрес дивиться їм услід і неквапом шукає сигарету; Патрісіо й Маркос розмовляють упівголоса, звичайно, про Веремію, не минає і двох хвилин, щоб хтось із них не брався за телефон, ці люди прагнуть зробити революцію на основі телефонних номерів, не забувай про мурах (вони тут дуже настирливі), скажи своєму братові, щоб він надсилав фрукти, ет, телефонні романтики, кібернетичні криптографи. Той, ти знаєш, теж перебував на довжині цієї досить іронічної хвилі й думав, що Андрес, як і завжди, трохи відстав, занадто поглинутий безпосередніми діями Людмили, хай там як, він дотримується варіанта світу, який інші, кордовці й телефонно-кібернетичні буеносайресці («скажи йому, нехай зателефонує Моніці о восьмій годині»), розуміють по-іншому, як і багато інших латиноамериканців, які по-своєму нарешті почали розуміти щось у світі. Бідолашний Андрес, невдача спіткала його ще покоління тому, він, здається, не ввійшов достатньою мірою в jerk і twist[44] речей, щоб можна було охарактеризувати його як-небудь, хлопець і досі брав участь у танго світу, танго величезної більшості, хоча, парадоксальна річ, саме ця величезна більшість почала казати «досить» і ступила на шлях. Ох-ох, глузував той, ти знаєш, величезна більшість ще не зрозуміла цього прекрасного образу, чи, може, зрозуміла, але не почала втілювати на практиці, на одного Патрісіо чи Маркоса припадають тонни таких, як Андрес, міцно пов’язаних із Парижем і танго своєї доби у своїх симпатіях та естетиках, у своєму приватному лайні, вони й досі плекають літературу, сповнену декоруму, а також національних та муніципальних премій і стипендій Ґугенгейма, музику, що шанує характеристики інструментів та межі їхнього використання, вже не кажучи про закриті структури і ордени, отакої, треба, щоб для них усе було закрите, хоча згодом вони завзято аплодували Умберто Еко, бо він у моді. «Краще почекай мене в крамничці мадам Боньєр», — порадив Маркос одному типові, що, мабуть, погано чув його, бо він повторював уже втретє, але терпець, який виявляв Маркос в розмовах по телефону, був, власне, терпінням святого з ікони, думав Андрес, що дрімав і занурився в отруйні гриби, Лонштайн і Фернандо й далі каталогізували їх для району Тальки, Чильяна і Темуко. Я ніколи й не думав, що твоя країна така багата на гриби, захоплювався рабинчик. Звичайно, я навіть можу показати тобі атласи, запропонував Фернандо. Ти повинен прийти й побачити мого гриба. У тебе є гриб? Так, у моїй квартирі. В твоїй квартирі? Звичайно, і вас усіх я теж запрошую, пора перейти до серйозних справ. Сусанна і Людмила надто вже ревно перейнялися завданням приспати Мануеля, що, здавалося, сподівався нових вистав міма Людлюд і не давався роздягнути, дай мені цю ніжку, витягни це з рота, нарешті голий, але й далі хробачок, що плазує і на череві, й на спині, йому дають намиста і браслети, запихають у рота ложечку заспокійливого, Мануель заснув, а вони й далі сидять коло колиски, курять і чекають, бо знають його хитрощі, діляться враженнями про Фернандо, що видавався добрим типом, трохи наївним, на думку Сусанни, почекай, коли за нього вчепляться твій чоловік, Лонштайн і Маркос, ти побачиш, на що буде схожа його наївність. Справді, погодилася Сусанна, власне, він для цього й прийшов, хтось, безперечно, прислав його, хлопець видається напівпровінціалом, але тут це триває не довго, поглянь на мого сина, яке диво, Мануель зітхнув уві сні, його рука, посмикуючись, опускалася вниз по животу, аж поки намацала членика; хлопчик легенько підтримував його двома пальцями і трохи розтулив стегна. Бач, які обіцянки, розсміялася, аж зігнувшись, Сусанна, проте Людмила дивилася серйозно, Мануелеві, певне, щось снилося, хтозна, що сниться в такому віці, може, це сновиддя, спроектовані в майбутнє, і Мануель спить із якоюсь гондураською мулаткою абощо. Можливо, кивнула Сусанна, але правда тут ось яка: в тебе хвороблива уява, зразу видно, що ти співвітчизниця Шопена, його ноктюрни завуальовують тобі обличчя могильним павутинням, ти, гондураська мулатка, бідолашний Мануельчик. Сміятися мовчки — це смерть, надто для Людмили, бо що ширше вона роззявляла рота, то гучніше її ніс видавав звуки, схожі на звук корнета, тож Патрісіо був змушений прийти, щоб угамувати лави, якого біса, що за сепаратистський і дискримінаційний гінекей, чоловіки потребують самиць, але чого ви так регочете? Ох, точнісінько, як я, слухайте, в дев’ять років моя тітка витягала з мене душу вимогою «поклади обидві руки під подушку», а кат його знає, що вона виробляла своїми руками під претекстом, що старша віком і незаміжня. Ходімо, негритянки, там є отруйні гриби, від яких мені вже сипонуло морозом поза шкірою, Андрес або сумує, або спить, і побачимо, чи ви зварите нам мате, перше ніж ми надаємо вам копняків у зад.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Раковый корпус
Раковый корпус

В третьем томе 30-томного Собрания сочинений печатается повесть «Раковый корпус». Сосланный «навечно» в казахский аул после отбытия 8-летнего заключения, больной раком Солженицын получает разрешение пройти курс лечения в онкологическом диспансере Ташкента. Там, летом 1954 года, и задумана повесть. Замысел лежал без движения почти 10 лет. Начав писать в 1963 году, автор вплотную работал над повестью с осени 1965 до осени 1967 года. Попытки «Нового мира» Твардовского напечатать «Раковый корпус» были твердо пресечены властями, но текст распространился в Самиздате и в 1968 году был опубликован по-русски за границей. Переведен практически на все европейские языки и на ряд азиатских. На родине впервые напечатан в 1990.В основе повести – личный опыт и наблюдения автора. Больные «ракового корпуса» – люди со всех концов огромной страны, изо всех социальных слоев. Читатель становится свидетелем борения с болезнью, попыток осмысления жизни и смерти; с волнением следит за робкой сменой общественной обстановки после смерти Сталина, когда страна будто начала обретать сознание после страшной болезни. В героях повести, населяющих одну больничную палату, воплощены боль и надежды России.

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Классическая проза / Классическая проза ХX века
В круге первом
В круге первом

Во втором томе 30-томного Собрания сочинений печатается роман «В круге первом». В «Божественной комедии» Данте поместил в «круг первый», самый легкий круг Ада, античных мудрецов. У Солженицына заключенные инженеры и ученые свезены из разных лагерей в спецтюрьму – научно-исследовательский институт, прозванный «шарашкой», где разрабатывают секретную телефонию, государственный заказ. Плотное действие романа умещается всего в три декабрьских дня 1949 года и разворачивается, помимо «шарашки», в кабинете министра Госбезопасности, в студенческом общежитии, на даче Сталина, и на просторах Подмосковья, и на «приеме» в доме сталинского вельможи, и в арестных боксах Лубянки. Динамичный сюжет развивается вокруг поиска дипломата, выдавшего государственную тайну. Переплетение ярких характеров, недюжинных умов, любовная тяга к вольным сотрудницам института, споры и раздумья о судьбах России, о нравственной позиции и личном участии каждого в истории страны.А.И.Солженицын задумал роман в 1948–1949 гг., будучи заключенным в спецтюрьме в Марфино под Москвой. Начал писать в 1955-м, последнюю редакцию сделал в 1968-м, посвятил «друзьям по шарашке».

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Историческая проза / Классическая проза / Русская классическая проза