Читанка для Мануеля

Ми ще балакали про ці речі, коли якийсь хлопець, нікому не відомий і, як виявилося, родом з Тальки, відчинив нам двері квартири Патрісіо, і ми всі одразу допалися до мате і грапи, передаючи Мануеля від рук до рук, бо цей маленький брахіцефал вирішив улаштувати свої протести й тепер верещав, о другій годині ночі, й таке інше, тож сідай, малий, на коника, / поїдемо до слоника, а тим часом Сусанна користалася з миті відпочинку, скачи, скачи завзято, / там завтра буде свято. Худий і похмурий, Патрісіо, здавалося, вважав за звичайну річ, що стільки люду приперлося до нього такої пізньої пори без ніякої очевидної причини, крім південноамериканських почувань та їхньої сили, я маю на увазі й Людмилу, що вигадала для Мануеля цілий театр, для Мануеля і, можливо, ще й для мене, бо цього вечора я не мав із нею іншого спілкування, крім омлету, я перетворив стіл у міст до Людмили й колотив омлет, міст, гм, гм, скільки цибулі, гм, хоча, хай там як, навіть на самоті ми розмовляли не дуже багато, однаково поставав сірий бетонний мур і, мабуть, ще вищий, ніж тепер, коли чувся Сусаннин сміх, діалог Лонштайна і Фернандо про отруйні гриби, а Маркос немов з далекої відстані спокійно споглядав нас, як, здається, завжди, коли намагався щось роздивитися, тобто крізь сигаретний дим, очі напівзаплющені, волосся спадає на обличчя. Отже, чому мені здавалося, ніби ігри Людмили з Мануелем (вона буцімто наслідувала механічного солов’я китайського імператора абощо) становили й для мене якусь зашифровану мову, останній поклик, так само як і ретельно збитий омлет теж якимсь чином правив за поклик, міст надії, жалюгідні речі, які й далі можуть лишитися в нас, дарма що ми вже будемо з іншими, які нейтралізують самотність удвох, прямий погляд, перше слово першої фрази першого, нескінченного прощання. Потім коліщатка механічного солов’я розлетілися на всі боки, Людмила вдає міма, паяца, розповідає про все з допомогою пальців, ліктів та інших хитрощів, які створюють у Мануеля чуття щастя, дедалі подібніше до сну, і Сусанна не може не скористатися цією нагодою, щоб потихеньку не підняти його з килима на підлозі й перенести в супроводі міма Людмили до спальні (процесія з китайськими ліхтариками, тріумф справжнього солов’я). Андрес дивиться їм услід і неквапом шукає сигарету; Патрісіо й Маркос розмовляють упівголоса, звичайно, про Веремію, не минає і двох хвилин, щоб хтось із них не брався за телефон, ці люди прагнуть зробити революцію на основі телефонних номерів, не забувай про мурах (вони тут дуже настирливі), скажи своєму братові, щоб він надсилав фрукти, ет, телефонні романтики, кібернетичні криптографи. Той, ти знаєш, теж перебував на довжині цієї досить іронічної хвилі й думав, що Андрес, як і завжди, трохи відстав, занадто поглинутий безпосередніми діями Людмили, хай там як, він дотримується варіанта світу, який інші, кордовці й телефонно-кібернетичні буеносайресці («скажи йому, нехай зателефонує Моніці о восьмій годині»), розуміють по-іншому, як і багато інших латиноамериканців, які по-своєму нарешті почали розуміти щось у світі. Бідолашний Андрес, невдача спіткала його ще покоління тому, він, здається, не ввійшов достатньою мірою в jerk і twist[44] речей, щоб можна було охарактеризувати його як-небудь, хлопець і досі брав участь у танго світу, танго величезної більшості, хоча, парадоксальна річ, саме ця величезна більшість почала казати «досить» і ступила на шлях. Ох-ох, глузував той, ти знаєш, величезна більшість ще не зрозуміла цього прекрасного образу, чи, може, зрозуміла, але не почала втілювати на практиці, на одного Патрісіо чи Маркоса припадають тонни таких, як Андрес, міцно пов’язаних із Парижем і танго своєї доби у своїх симпатіях та естетиках, у своєму приватному лайні, вони й досі плекають літературу, сповнену декоруму, а також національних та муніципальних премій і стипендій Ґугенгейма, музику, що шанує характеристики інструментів та межі їхнього використання, вже не кажучи про закриті структури і ордени, отакої, треба, щоб для них усе було закрите, хоча згодом вони завзято аплодували Умберто Еко, бо він у моді. «Краще почекай мене в крамничці мадам Боньєр», — порадив Маркос одному типові, що, мабуть, погано чув його, бо він повторював уже втретє, але терпець, який виявляв Маркос в розмовах по телефону, був, власне, терпінням святого з ікони, думав Андрес, що дрімав і занурився в отруйні гриби, Лонштайн і Фернандо й далі каталогізували їх для району Тальки, Чильяна і Темуко. Я ніколи й не думав, що твоя країна така багата на гриби, захоплювався рабинчик. Звичайно, я навіть можу показати тобі атласи, запропонував Фернандо. Ти повинен прийти й побачити мого гриба. У тебе є гриб? Так, у моїй квартирі. В твоїй квартирі? Звичайно, і вас усіх я теж запрошую, пора перейти до серйозних справ. Сусанна і Людмила надто вже ревно перейнялися завданням приспати Мануеля, що, здавалося, сподівався нових вистав міма Людлюд і не давався роздягнути, дай мені цю ніжку, витягни це з рота, нарешті голий, але й далі хробачок, що плазує і на череві, й на спині, йому дають намиста і браслети, запихають у рота ложечку заспокійливого, Мануель заснув, а вони й далі сидять коло колиски, курять і чекають, бо знають його хитрощі, діляться враженнями про Фернандо, що видавався добрим типом, трохи наївним, на думку Сусанни, почекай, коли за нього вчепляться твій чоловік, Лонштайн і Маркос, ти побачиш, на що буде схожа його наївність. Справді, погодилася Сусанна, власне, він для цього й прийшов, хтось, безперечно, прислав його, хлопець видається напівпровінціалом, але тут це триває не довго, поглянь на мого сина, яке диво, Мануель зітхнув уві сні, його рука, посмикуючись, опускалася вниз по животу, аж поки намацала членика; хлопчик легенько підтримував його двома пальцями і трохи розтулив стегна. Бач, які обіцянки, розсміялася, аж зігнувшись, Сусанна, проте Людмила дивилася серйозно, Мануелеві, певне, щось снилося, хтозна, що сниться в такому віці, може, це сновиддя, спроектовані в майбутнє, і Мануель спить із якоюсь гондураською мулаткою абощо. Можливо, кивнула Сусанна, але правда тут ось яка: в тебе хвороблива уява, зразу видно, що ти співвітчизниця Шопена, його ноктюрни завуальовують тобі обличчя могильним павутинням, ти, гондураська мулатка, бідолашний Мануельчик. Сміятися мовчки — це смерть, надто для Людмили, бо що ширше вона роззявляла рота, то гучніше її ніс видавав звуки, схожі на звук корнета, тож Патрісіо був змушений прийти, щоб угамувати лави, якого біса, що за сепаратистський і дискримінаційний гінекей, чоловіки потребують самиць, але чого ви так регочете? Ох, точнісінько, як я, слухайте, в дев’ять років моя тітка витягала з мене душу вимогою «поклади обидві руки під подушку», а кат його знає, що вона виробляла своїми руками під претекстом, що старша віком і незаміжня. Ходімо, негритянки, там є отруйні гриби, від яких мені вже сипонуло морозом поза шкірою, Андрес або сумує, або спить, і побачимо, чи ви зварите нам мате, перше ніж ми надаємо вам копняків у зад.