Читанка для Мануеля

— Прошу вас, мадемуазель, — промовив начальник відділу, що не був ідіотом. — Якщо ви прийшли сюди влаштувати скандал, мені не лишається нічого іншого, як…

— Оце і є скандал, — промовив Ґомес, демагогічно звертаючись до матері дівчинки та інших приголомшених клієнтів. — Вони самі признаються, що замітають лише раз на рік. Ви порахували кількість бактерій, які нагромаджуються за рік? На кожному ліфчику, на кожній губній помаді! А ми заходимо сюди і КУПУЄМО ЇХ! КУПУЄМО! ОХ!

— Вийдіть звідси або ж я витурю вас копняками! — загорлав завідувач відділу.

— Ось погляньте! — сказала Сусанна, вимахуючи одним з черевиків спеціальної пропозиції за двадцять франків. — Наче не досить заражати нас хворобою, — погляньте на цю бідолашну дівчинку, як вона зблідла, певне, завтра прокинеться вже з симптомами, ох, та й ви теж, що тут казати!

* * *

Той, ти знаєш, Лонштайн і я теж нічого не казали, бо розповіді про оці мікрозаворушення аж ніяк не створювали в нас враження, ніби вони служать чомусь великому, і слід визнати, що й сам Маркос розповідав про них немов для розваги в паузах між окремими телефонними дзвінками, бо після Лорана йшли Люсьєн Верней, Ґомес — усі, для кого опівнічна пора видавалася найкращою для телефонних розмов, надто якщо телефон мій. Великою захисницею криків та інших збурень виявилася Людмила, що з величезною втіхою поглинала омлет і, мабуть, розвеселила й Маркоса, сказавши, що діяльність групи — vox populi[43], а надто коли розповіла про двох додаткових охоронців порядку в кожній театральній залі (помнож на їхню кількість лише в Парижі й додай Марсель, Ліон та решту міст), в усякому разі, на думку Людмили, що належала до акторського цеху, останній крик у театрі «Chatelet» саме тоді, коли романтичний тенор самозабутньо й палко виспівував арію, сповнену нашіптувань і окриленості, спричинився до одного з тих розгардіяшів, які завжди призводять до супровідних явищ, тобто чергового суду, статей у газетах, численних і розмаїтих цивільних і пенітенціарних наслідків.