Читанка для Мануеля

мадам Бакальєр, дивлячись прямо на нього і сподіваючись, що він таки вибере, бачила, як він поклав баклажан, але невдовзі витяг другий, обмацав його, мадам Бакальєр стала хрипко кричати, мовляв, муніципальні постанови, тож Ролан поклав баклажан назад у кошик і дивився на мадам Бакальєр, мов на волохатого, ще не класифікованого скарабея, покупці обурилися через затримку, збіглися цікаві, а Ролан і далі дивився на мадам Бакальєр, аж поки загальне обурення сягнуло краю, і тоді Ролан поволі запхав руку до кишені штанів і дістав мотузочок, потім став неквапливо розмотувати клубок і, давши мотузочку впасти на підлогу, розмотував далі, а тим часом Патрісіо, що чекав на тротуарі, впевнено й рішуче зайшов до крамниці, підступив до мадам Бакальєр, виразно проказав: «ПО-ЛІ-ЦІ-Я» — й махнув зеленою книжечкою, яку одразу й заховав, щоб ніхто не побачив, що це посвідчення члена Спілки музичної молоді Франції; потім схопив кінець мотузочка, уважно придивився до нього і смикнув, Ролан тим часом і далі розмотував клубок у кишені, збіглася сила люду.

— Ані слова. Йдіть зі мною!

— Таж я прийшов купити баклажанів! — виправдовувався Ролан і щосили смикнув мотузочок, він уже розмотався на чотири метри. Невже ви гадаєте, що можна безкарно перешкоджати роботі підприємства роздрібної торгівлі? Таж я тільки хотів. Жодного слова, тут усе видно як на долоні (пильніше придивляється до шматка мотузочка). А це що таке. Мотузочок, месьє. Ага. Отож негайно йдіть зі мною, бо інакше я заберу вас до поліційної машини. Таж я тільки хотів.

— Два кіло картоплі, — попросила жіночка, що прагнула відновити нормальний хід речей, бо ж у неї сама дитина на п’ятому поверсі.

— Бачите, — просторікував Патрісіо, потягши за мотузочок. — Неналежне порушення торговельної діяльності, а ви, здається, не усвідомлюєте, що суспільство споживання має, месьє, певний ритм, певну каденцію, месьє. Ці дами не можуть собі дозволити марнувати час, бо, якщо вони змарнують його і почнуть пильніше придивлятися до навколишнього, то що вони побачать?

— Не знаю, — відповів Ролан, і далі висотуючи мотузочок.

— Побачать, що кіло картоплі подорожчало на десять сантимів, а помідори коштують удвічі більше, ніж торік.

— Та вони змовились обидва, — раптом збагнув старигань із торбою порожніх пляшок і рясними слідами бойових ран на обличчі. — Вони збиткуються з нас.

— І що їх змушують платити за пластикову упаковку, вартості якої не віднімають, і побачать рекламу нового прального порошку, який щоразу пере не краще за старі, тому ніколи не треба перешкоджати ритмові продажу, треба, щоб люди мали змогу купувати й купувати, не дуже придивляючись до цін та упаковок; повір, що саме такий розвиток суспільства забезпечує насолоду.

— І ви влаштували цю комедію, щоб ми дізналися, що всюди страхітлива дорожнеча? — запитала дама з самотньою дитиною. — Ви б могли позбавити себе цього клопоту, ми й так несемо свій хрест, а нас ще й змушують марнувати час, дайте мені, будь ласка, два кіло картоплі середнього розміру.

— Вийдіть звідси, бо я викличу поліцію, — проказала мадам Бакальєр, що вже не вірила зеленим книжечкам.

— Гаразд, — кивнув Патрісіо, допомагаючи Роланові змотати мотузочок і покласти його до кишені. — Проте ви самі чули, що ця жіночка стала на наш бік.

— Аж ніяк, — занепокоїлася дама, — але, якщо ціни ростуть, то таки ростуть.

— Як добре, що ви протестуєте, — похвалив Патрісіо.

— Я не протестую, — заперечила жіночка, — я просто констатую, бо що тут удієш?

Отак минає хвилин десять, а пополудні вже Ґомес і Сусанна в крамниці «GALERIES RÉUNIES» на авеню Терн, тієї пори, коли всі матрони кварталу купують і біле, і кольорове, слинявчики, гігієнічні серветки та колготки, коло підніжжя й коло вершини кожного ескалатора стоять величезні афіші з оголошенням про ліквідацію, слова якого ретельно продумав один з мозочків, яким торговельний дім платить щомісяця по двісті тисяч франків

ВИМІТАННЯ РОКУ

Ґомес сподівається, що на нижньому поверсі збереться якомога більше людей, і тоді начальника відділу в синьому, що скеровує матрон в усіх напрямах: взуття на третьому поверсі; міксери в підвалі, саме тоді його люб’язно запитують, чи справді в «Galeries Réunies» замітають лише раз на рік, люб’язно, але досить гучно, щоб кілька матрон та їхніх чоловіків і дітей почули запитання й повернули голови в бік начальника відділу, що вп’явся в Ґомеса очима верблюда, якого душать конвульсії кашлю; звичайно, ні, месьє, що це ви вигадали.

— Я нічого не вигадав, — відповів Ґомес. — Але якщо правда, що ви замітаєте щодня, як вимагає гігієна, я не розумію, як можна показувати плакат, на якому ви цинічно заявляєте, що здійснюєте вимітання року.

— Неймовірно! — озвалася й Сусанна, опускаючи пару панчіх у кошичок із черевиками, спеціальна пропозиція, двадцять франків. — Отож саме так цей дім бореться з ризиком поліомієліту? Бідолашні люди! Погляньте на цю дівчинку, що грається блискучими нейлоновими трусиками: таж вона заражається!