Читаем Читанка для Мануеля полностью

Що ж, можливо, той, ти знаєш, не дав мені прочитати тих листів, бо прагнув немов подати мені якийсь туманний знак, байдуже, збагнуть його чи ні; я вже віддавна запідозрив його в схильності дорікати мені Франсиною, якимсь чином він був союзник Людмили (бідолашка, вона і сном, і духом не знала про цей союз, а якби знала, то послала б його під три чорти), як і вона, він не хотів розуміти того, чого, зрештою, ніхто не розумів, починаючи з мене самого. Прийти до кав’ярні й бачити, як той, ти знаєш, тримає листи перед собою тією самою рукою, яку недавно потискав рабинчик, — це все становило частину знака; мені знову не лишилося нічого іншого, як стенути плечима і думати, що все гаразд, що Людмила, або Франсина, або той, ти знаєш, мають усю можливу слушність перед лицем ситуації, яка з огляду на певну поведінку, що… і таке інше. Згодом з’явилася й Людмила, ще сповнена російської душі (три акти, насичені степами і відчаєм, кінець кінцем лишили свій відбиток навіть на такій відважній і сповненій життя полячці, як вона), і в її присутності я відчув немов присутність Франсини, так само як удвох із Франсиною я відчував щоразу незаперечну присутність Людмили, той, ти знаєш, не дуже цінував ці моменти, і то слушно, вони, здавалося, безпосередньо походять із російської п’єси театру «Vieux Colombier», хоча, якби кому-небудь заманулося почути мою думку, я б знову сказав (скільки разів я вже казав тобі це, Людмило?), що такого не мало б статися, такого не мало б статися, хай йому біс, усе мало статися не так.

Гаразд, а тимчасом як відреагувати на зневажливе ставлення до мене того, ти знаєш: адже він тримав листи в кишені, щоб дати мені відчути, мовляв, мої уявлення про життя — чистий дрібнобуржуазний анахронізм, так само як скривджена доброта Франсини — це ще й властивий їй спосіб не давати мені того, чого я б справді хотів від неї, а притаманна Людмилі бездоганна дружба будувала між нами щоразу вищий сірий бетонний мур. Що мені лишалося, крім музики і книжок, як не довести ситуацію до прикрих і ще й як передбачуваних крайніх наслідків; хіба, може, станеться щось інше, з’явиться якийсь шлях навпрошки, якесь перехрестя, останній вихід, який дасть мені те, що належить мені, не занапастивши того, що належить іншим. Інколи мені здавалося, ніби Маркос простягає мені палець, щоб за нього вчепився папужка, милий Педро, їж кашку, але Маркос був не дуже схильний до доброчинства, він глибоко погруз у Веремії, у світі, що резонував телеграмами, бомбардуваннями, стратами, лейтенантами Келлі і генералами Кі, і все-таки Маркос, атож, інколи Маркос випростував палець, Веремія для Педро, так? Як-от тепер у моєму домі, приперся разом із Лонштайном пізньої аж непристойної години, телефонує в Жужуй або в Реджо-ді-Калабрію, рабинчик сидить зі своїми голячками і закривавленими паперовими квітами, а на сходах уже лунають Людмилині кроки. Яке має значення моя приватна сфера, моє затяте прагнення жити Франсиною, жити Людмилою і «Процесією», врятувати фортепіано від електронного свисту? Сарині листи мають більше значення, і кривавий ореол навколо лейтенанта Келлі, і злива повідомлень, якими Патрісіо (той, ти знаєш, завжди намагався охопити всі обставини, мета трохи безглузда) засипав Фернандо, що нещодавно приїхав зі своєї рідної Тальки, тієї миті, коли Оскар і Ґладіс сідали на літак аргентинської компанії «Aerolíneas», щоб улити у Веремію молодої крові в сенат, уже не кажучи про такого собі Ередіа, що в Лондоні сів на літак компанії «ВЕА», а також Ґомеса й Моніку. Але Маркос не належав до тих, які наполягають, тільки-но випростав палець, мине частка секунди, і він переходить до іншого; як і той, ти знаєш, що ховає листи, він заледве подає знак. А рабинчик раптом зітхає й думає про збільшення своєї платні, сходами, зрештою, піднімалася не Людмила, можна ще трохи поговорити.

— Продемонструвати тобі крик? — запропонував Маркос.

— Сучий син, — сказав я спокійно, але трохи стривожено, — о першій годині ночі? Начувайся, клятий кордовцю, якщо через тебе мене виженуть із цієї білісінької функціональної квартири, результату багаторічного малювання реклам!

— Після стількох телефонем утворилася екстрансцендентна фонорама, — мовив Лонштайн, — і тому я не маю сумніву: він запропонував тобі полізойк душі, здушеної міазмами мас-медіа.

— Гаразд, — погодився Маркос, — отже, я поясню тобі теоретично крик та інші форми протестів, до яких хлопці вдаються потрохи скрізь, як-от, скажімо, в автобусі.

— Оце слово «протести» — приклад неправильно вжитої епіфонеми, — наставляв рабинчик. — Насправді це огидний галліцизм, покруч відповіді і махання руками.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Раковый корпус
Раковый корпус

В третьем томе 30-томного Собрания сочинений печатается повесть «Раковый корпус». Сосланный «навечно» в казахский аул после отбытия 8-летнего заключения, больной раком Солженицын получает разрешение пройти курс лечения в онкологическом диспансере Ташкента. Там, летом 1954 года, и задумана повесть. Замысел лежал без движения почти 10 лет. Начав писать в 1963 году, автор вплотную работал над повестью с осени 1965 до осени 1967 года. Попытки «Нового мира» Твардовского напечатать «Раковый корпус» были твердо пресечены властями, но текст распространился в Самиздате и в 1968 году был опубликован по-русски за границей. Переведен практически на все европейские языки и на ряд азиатских. На родине впервые напечатан в 1990.В основе повести – личный опыт и наблюдения автора. Больные «ракового корпуса» – люди со всех концов огромной страны, изо всех социальных слоев. Читатель становится свидетелем борения с болезнью, попыток осмысления жизни и смерти; с волнением следит за робкой сменой общественной обстановки после смерти Сталина, когда страна будто начала обретать сознание после страшной болезни. В героях повести, населяющих одну больничную палату, воплощены боль и надежды России.

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Классическая проза / Классическая проза ХX века
В круге первом
В круге первом

Во втором томе 30-томного Собрания сочинений печатается роман «В круге первом». В «Божественной комедии» Данте поместил в «круг первый», самый легкий круг Ада, античных мудрецов. У Солженицына заключенные инженеры и ученые свезены из разных лагерей в спецтюрьму – научно-исследовательский институт, прозванный «шарашкой», где разрабатывают секретную телефонию, государственный заказ. Плотное действие романа умещается всего в три декабрьских дня 1949 года и разворачивается, помимо «шарашки», в кабинете министра Госбезопасности, в студенческом общежитии, на даче Сталина, и на просторах Подмосковья, и на «приеме» в доме сталинского вельможи, и в арестных боксах Лубянки. Динамичный сюжет развивается вокруг поиска дипломата, выдавшего государственную тайну. Переплетение ярких характеров, недюжинных умов, любовная тяга к вольным сотрудницам института, споры и раздумья о судьбах России, о нравственной позиции и личном участии каждого в истории страны.А.И.Солженицын задумал роман в 1948–1949 гг., будучи заключенным в спецтюрьме в Марфино под Москвой. Начал писать в 1955-м, последнюю редакцию сделал в 1968-м, посвятил «друзьям по шарашке».

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Историческая проза / Классическая проза / Русская классическая проза