Читаем Читанка для Мануеля полностью

— Слухай, — сказав Маркос, що не ображався за такі мовні викрутні. — Просто уявімо собі, ніби ми в кінотеатрі свого кварталу о десятій годині вечора, родина пішла дивитися фільм із Бріжіт Бардо, заборонений дітям до вісімнадцяти років: «ЕСКІМО ЖЕРВЕ, ВИМАГАЙТЕ ЕСКІМО ЖЕРВЕ, ВИМАГАЙТЕ ЕСКІМО», ця родина, й друга родина, і всі родини після святого дня шляхетної праці, шляхетної і святої, так, сеньйоре, праця надає гідності, твій батько працює з п’ятнадцяти років, беріть, ледарі, приклад, твоя мати

і тітка Гіларія, сама відданість, і онучок Віктор зі своїми ніжками, що годує всю родину, розносячи вугілля від ранку до вечора, квартал, ця огидна магма Парижа, суміш сили і морального бруду, що не є народом, а власне, як дізнатися, що таке народ, але нині квартал — це родини в кіно, ті, хто голосував за Помпіду, бо вже не міг голосувати за де Ґолля.

— Хвилиночку, — озвався Андрес, — що це за балачки про народ і родину, або про родину, що не є народом, або квартал, що не є народом, бо ж є родинами, що ти верзеш тут?

— Невже ти не розумієш, — здивувався Маркос, — що я намагаюся реалізувати миттєвий ташизм, або плямізм, атмосфери, скажімо, кінотеатру «Cambronne», або «Saint-Lambert», залів, насичених за півстоліття запахами цибулі й спітнілих тіл, цих храмів, де Бріжіт Бардо спускає свої трусики, щоб зала частку секунди, дозволену статтею 465, бачила те, що дозволяє стаття 467, не розумієш, що всі протести повинні починатися знизу, якщо мають служити певній меті, у травні 1968 р. це було на вулиці, або в Сорбонні, або на заводі «Рено», а тепер товариші зрозуміли, що протестувати треба, як боксер, що змінює свій захист між четвертим і п’ятим раундами, тобто збиває з пантелику свого суперника, як пояснює коментатор. Я згоден, насправді тобі не потрібні мої описи, щоб бачити картину, але це один із способів залучити тебе на порозі переситу, ти, рабинчику, розумієшся на такому словнику, а отже, саме тоді, коли Бріжіт починає перетворювати екран в одну із зоряних митей людства, а радше в дві миті, і то які, еге ж, ми цього аж ніяк не заперечуємо і не спростовуємо, але, на жаль, нам треба скористатися цією миттю захвату або, якщо хочеш, зачарованості, щоб антикульмінація була набагато позитивніша, і саме цієї миті Патрісіо підводиться й видає моторошний зойк, що триває, здається, безкінечно, але що діється, запалюють світло, в залі божевільний, викличте поліцію, це епілептик, він у дванадцятому ряду, це іноземець, мабуть, негр, де він, я думаю, он там, він, певне, знову сів, атож, хіба не бачиш, що в нього кучеряве волосся, це алжирець, скажіть, чому ви закричали?

— Я? — перепитав Патрісіо.

— Так, ви, — відповіла розпорядниця і опустила ліхтар, бо ті, хто сидів далі, вже прикипіли очима до міжреберних проміжків голісінької Бардо і ніхто не переймався тим, що сталося, натомість глядачі, близькі до місця події та її винуватця, боролися з цілком зрозумілим ваганням між бажанням протестувати проти обурливого вчинку хулігана і бажанням не втратити жодного сантиметра шовковистих напіврозтулених стегон у ліжку готелю-люкс у лісі Рамбуйє, куди такий собі Томас привіз її з наміром зробити своєю ще до гастрономічного меню, завжди передбаченого в таких пригодах багатіїв, і тому розпорядниця опустила ліхтарик якомога нижче, й пучок світла вперся в ширіньку Патрісіо, що, здається, сприйняв це все якнайприродніше, і підтвердив:

— Інколи це трапляється зі мною.

— Як трапляється?

ТС!

ТС-С-С!

— Тобто я не можу стриматися, на мене щось находить, і тоді

(ah ma chérie ma chérie)[33]

— І тоді зробіть мені ласку й вийдіть із зали.

ТС-С!

— Хай йому біс, — лайнулася розпорядниця, — спершу вони кличуть мене, а потім виявляється, що не дають мені втрутитись, я цього так не залишу, таж ні, та що ви собі думаєте, тільки такої напасті я ще не мала.

(J’аі faim, Thomas)[34]

— Чого я маю виходити з кіно? — здивовано запитав Патрісіо тихесеньким голосом, не чутним ні для кого, крім розпорядниці, та й то тільки в геометричній конвульсивній пропорції. — Це наче гикавка, тільки набагато гучніша.

— LA РАІХ!

— A POIL![35]

— Гикавка? — крикнула розпорядниця, гасячи ліхтар. — Почекай, поки я викличу поліцію, і тоді побачимо, що це за гикавка.

ТС!

— Робіть, що хочете, — відповів Патрісіо, йдаліш-ш-шепоч-ч-чуч-ч-чи, — але це не моя провина, я маю довідку від лікаря.


Слова про довідку справили свій ефект, як і завжди у Франції, і пучок світла ковзнув уздовж проходу саме тоді, коли на екрані підійшли до того, що всім кортіло побачити, але як казав один жартівник своєму приятелеві, тільки-но на екрані починають злягатися, ті сучі діти ріжуть кадр, тож ти насилу встигаєш помітити, що там показують ду


Перейти на страницу:

Похожие книги

Раковый корпус
Раковый корпус

В третьем томе 30-томного Собрания сочинений печатается повесть «Раковый корпус». Сосланный «навечно» в казахский аул после отбытия 8-летнего заключения, больной раком Солженицын получает разрешение пройти курс лечения в онкологическом диспансере Ташкента. Там, летом 1954 года, и задумана повесть. Замысел лежал без движения почти 10 лет. Начав писать в 1963 году, автор вплотную работал над повестью с осени 1965 до осени 1967 года. Попытки «Нового мира» Твардовского напечатать «Раковый корпус» были твердо пресечены властями, но текст распространился в Самиздате и в 1968 году был опубликован по-русски за границей. Переведен практически на все европейские языки и на ряд азиатских. На родине впервые напечатан в 1990.В основе повести – личный опыт и наблюдения автора. Больные «ракового корпуса» – люди со всех концов огромной страны, изо всех социальных слоев. Читатель становится свидетелем борения с болезнью, попыток осмысления жизни и смерти; с волнением следит за робкой сменой общественной обстановки после смерти Сталина, когда страна будто начала обретать сознание после страшной болезни. В героях повести, населяющих одну больничную палату, воплощены боль и надежды России.

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Классическая проза / Классическая проза ХX века
В круге первом
В круге первом

Во втором томе 30-томного Собрания сочинений печатается роман «В круге первом». В «Божественной комедии» Данте поместил в «круг первый», самый легкий круг Ада, античных мудрецов. У Солженицына заключенные инженеры и ученые свезены из разных лагерей в спецтюрьму – научно-исследовательский институт, прозванный «шарашкой», где разрабатывают секретную телефонию, государственный заказ. Плотное действие романа умещается всего в три декабрьских дня 1949 года и разворачивается, помимо «шарашки», в кабинете министра Госбезопасности, в студенческом общежитии, на даче Сталина, и на просторах Подмосковья, и на «приеме» в доме сталинского вельможи, и в арестных боксах Лубянки. Динамичный сюжет развивается вокруг поиска дипломата, выдавшего государственную тайну. Переплетение ярких характеров, недюжинных умов, любовная тяга к вольным сотрудницам института, споры и раздумья о судьбах России, о нравственной позиции и личном участии каждого в истории страны.А.И.Солженицын задумал роман в 1948–1949 гг., будучи заключенным в спецтюрьме в Марфино под Москвой. Начал писать в 1955-м, последнюю редакцию сделал в 1968-м, посвятил «друзьям по шарашке».

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Историческая проза / Классическая проза / Русская классическая проза