Читанка для Мануеля

Не було й мене, але Людмила пополудні розповіла мені, що Ролан і Люсьєн Верней вийшли з автомобіля з такою гідністю, наче ковтнули кочергу, а обмін привітаннями між аргентинським ветеринаром, що привіз тварин, і представниками зоопарку, які отримували їх, видався цілком нормальним митникам, інспекторам і таємним агентам аеропорту, вже не кажучи про місцевого ветеринара, що мав ретельно придивлятися до цих закордонних штучок і перевіряти їхні медичні карточки, всі розмови елегантно перекладала Ґладіс, що з очевидною втіхою розв’язувала лінгвістичні проблеми присутніх науковців. По дорозі Маркос запевняв Людмилу, що в принципі труднощів не буде, бо операція надто абсурдна, щоб не вдатися; єдине слабке місце полягало в тому, що котрийсь спостережливий митник міг зауважити, що контейнери більше годяться для транспортування леопардів, ніж пінгвінів, але цей аргумент Люсьєн Верней і Ролан були вже готові спростувати науковими міркуваннями, зіпертими на Бюффона і Джуліана Гакслі, вже не кажучи про вплив імпозантного найнятого авто, повна gestalt[84]. Не тільки митники були в захваті від тварин, а й огрядна негритянка, що видавалася їхньою начальницею, закохалася в блакитного пінгвіна й пообіцяла регулярно провідувати його у Венсені, цю обіцянку найповажніше зареєстрували представники зоопарку і з великим патріотичним зворушенням вислухав ветеринар, що передавав тварин. У тобі згинуло щось геніальне, мовила Людмила, Оскар був страшенно аргентинський у своєму сірому в клітинку костюмі, з волоссям, яке зачесав останньої хвилини, з повінню парфумів із борту літака, які я трохи знав, бо вони більше годяться для жінок, і Лонштайн у шкіряній куртці й береті, щоб скидатися на пересічного француза — різновид, якого не знайдеш ніде, але все-таки.

— А ти що там робила? — запитав Андрес.

— Дзюрила в штани і ніколи не знатиму, чи то від страху, чи то від сміху, мабуть, усе-таки від страху. Зачекай, поки я передягнуся, здається, я маю ще одні.

* * *

Усюди тхнуло трохи пореєм, але я не відчував голоду, лунав останній квартет Бартока, були вино і тютюн, від часу до часу я поглядав на пучеро й запитував себе, чи мені чекати Людмилу, а чи піти гуляти по Парижу. Отой пінгвін, про якого розповідав Маркос, перше ніж попросити в мене машину, — мабуть, ще одне їхнє ідіотське мікрозаворушення, насолоджуючись останніми нотами квартету, ще поділяючи порядок, якого і до, і після мені бракуватиме (майбутній час у минулому, але ж так, аякже), я якомога затягнув цю непевну паузу примирення, чисті хитрощі нечистого сумління, я дав собі волю, аж поки якоїсь миті зателефонував Франсині й помчав сходами вниз. Блукати по Парижу — для мене ще одна музика, ніч не дала мені поради, квартет немов потребував додаткового розвитку, Барток ніколи не написав його, проте він існував латентно в певній зоні тієї тривалості, якої не охоплюють дзиґарі, вимога порядку не давала мені спокою, знання без знань, що знову створює ауру, тривогу сновиддя про кінотеатр, ніч Фрица Ланґа; іти, мов навпомацки по вулиці без певної мети — ось де криється відкриття, реальність, що для неї на якомусь розі й певної миті народжується перша фраза тієї музики, яка примирить мене з такою силою невловних і непевних речей, Людмилою, моєю і чужою, Людмилою, яка тікає щоразу далі до пінгвінів і агітаторів, глуха нудота відчуття, що я втрачаю її, нагромаджуючи непримиренність, і водночас відчуття неминучості того, що ми дійшли краю і от-от щось мовчки розірветься, лишивши нас по обидва боки розколини, величезного пролому в теперішності, сповненій марних виявів дружби, сліз і хусточок, голими під чорним вітром. А зараз знову яка-небудь паща метро поведе мене до улюблених кварталів або запропонує завдяки фонетичній і якимсь чином магічній асоціації ще одну, досі невідому станцію, де народжується інша нитка безмежного паризького килима, інша комірчинка таємниці, інші випадковості. А крім того, й трохи похмурий імпульс, який віднедавна спонукає мене розчинитися в місті, мов у музиці, в крутанині між Франсиною і Людмилою (навіщо ця крутанина, навіщо цей розрив, який я відкидаю, який мені страшенно хотілося б ліквідувати і який належить лише їхній точці зору?), яка перетворюється в цікаві відкриття, тихцем узгоджені зі станом душі, що править мені за компас. Учора, перетнувши сумовиту площу Кліші й відчужену та гірку юрбу людей на ній і пішовши по вулиці Коленкур, я вперше побачив під чорнильним небом фасад готелю «Terrass», його шість чи сім поверхів із вікнами й балконами, що виходили на цвинтар Монмартр. Посеред мосту, підвішеного над склепами і могилами, мов сумна шпага останнього суду над дріб’язком, я зіперся на балюстраду й запитав себе, чи правда, чи може бути правдою, що туристи й провінціали, які зупинилися в готелі «Terrass», відкривають щоранку жалюзі над скам’янілим морем плит, а потім ще здатні замовляти сніданок із круасанами, йти на вулицю й починати новий день.