Читанка для Мануеля

Годилося б провести одну ніч у цьому готелі, послухати в пітьмі гамір Монмартру, що поволі поступається тиші, останній автобус на лункому мосту, пауза над смертю, балкон, охоплений іншим, нерухомим і потаємним гамором, який життя заглушує словами, коханням і впертим забуттям. Я йду до тебе, Франсино, щоб дати тобі перший справжній урок патофізики, тендітна француженко, книжна й картезіанська (як і я), а не з тими легковажними літературними вподобаннями, які ти так часто плутаєш, які ми так часто плутаємо з кров’ю життя під шкірою повсякдення. Коли-небудь я поведу тебе й до тієї галереї коло Пале-Роялю, де зібрався порох, немов час відклав свою попільну матерію на вітрини та хідники, порох, що пахне рукавичками, пір’їнами і засушеними фіалками, й ненав’язливо, майже побіжно покажу тобі, що слід чинити з заселеними зонами, вітриною давніх ляльок. Вони тут бозна-колишні, запорошені у своїх плащиках, із шиньйонами, традиційними перуками, чорними або білими туфлями, здивованим сумом усміхнених облич, що їх обтирали крихітні пальчики, які нині теж обернулись у порох, як, можливо, й сонети про кохання десь в альбомі в буржуазному салоні. Крамничка малесенька, і двічі, коли я підходив до вітрини, я не бачив усередині нікого; в глибині начебто починалися сходи, висіли темні завіси й було ще більше пороху. Якусь жалюгідну торгівлю, мабуть, провадили тут в інші години дня, приходили люди, що купували родинні ляльки, найкращі, з фаянсу або порцеляни, натомість інші вибирали ляльки для своїх колекцій, ходили вздовж цього невеличкого твердого борделю голландської вітрини, розглядали стегна, торкалися горла, крутили блакитні очі в орбітах, це все — необхідні ритуали в супроводі вигуків і тривалих мовчанок, коментарі продавниці, яку я уявляю собі старою і сухою, і, можливо, візити в підвал, де громадяться голови і ноги без тулуба, одежинки, які можна міняти, зачіски й туфельки, це підвал Синьої Бороди для сумнівної невинності чаю і печива, подарунка тітці, що колекціонує ляльки, щоб заклинати час. Можливо.

— Може, й так, а може, й зовсім інакше, — мовила Франсина, провівши пальцем по вітрині й пішовши геть, наче їй щось не сподобалося. — Чому ти не хочеш розвіяти сумнівів? Можна зайти й подивитися. Ясно, ти віддаєш перевагу таємниці, всяке визначення розчаровує тебе.

— А тебе гнітить усяка невизначеність, — сказав я, — бо геть усе видається тобі теоремою, яку можна довести. Я не хочу туди заходити, мені там нема чого робити, мені не потрібне це пізнання, яке дасть тобі змогу міцно спати, поклавши руки під подушку й без сновидь, у яких безумці в білих чепчиках викидатимуться з балконів готелю, вікна якого дивляться на цвинтар.

— Ти ніколи не перестанеш бути дурнем і ніколи не хочеш зрозуміти мене.

— Бачиш: зрозуміти тебе. А що ми робили, як не розуміли одне одного єдиним можливим способом — шкірою, очима, словами, що були не тільки значеннями? Машинка айбіем, бджілка фотоорієнтована, ніхто не розуміє тебе краще за мене, найрудіша моя. Я не потребую ані твоїх причин, щоб розуміти тебе, ані заходити до цієї крамнички, щоб знати, що це пастка з кривими дзеркалами.

— Атож, ілюзії, — кивнула Франсина, горнучись до мене, — щастя віддавати перевагу уяві, а не правді. Добре чиниш, пробач мені. Андресе, ти чиниш дуже добре.

Її вологі вуста завжди трохи стривожені й дуже відмінні від того, що кажуть. Ми розреготалися й блукали по кварталу, аж поки втома й бажання спонукали нас піднятися в квартиру Франсини в кварталі Маре, над її книгарнею й канцтоварами; мені подобалося заходити до книгарні, де Франсину тепер заступала мадам Франк, що мала вигляд надійного й відповідального партнера; вона дивилася на молодшу партнерку, що заходила разом із приятелем, мов на клієнтів, мені подобалося гортати нові видання, купити в мадам Франк блокнот або книжку і заплатити, випередивши Франсину, що дуже б хотіла подарувати мені їх. Внутрішніми сходами можна було піднятися до квартири, охайної і впорядкованої, як і сама Франсина, напахченої лавандою, з непрямим освітленням, кіт-муркіт із двома кімнатами і салоном, кіт килимно-блакитний, бібліотечний кіт із книжковими серіями, мабуть, видавництв «Pléiade» і «Littré», Франсина і холодильник, Франсина і кришталь, Франсина і скоч, Франсина, зворушливо вірна душевній чесності, яка звела її з таким лицеміром, як я, негідником вітрин і готелів із балконами над цвинтарем, Франсина у своїй точно визначеній клітці, друга половина мого життя, Людмило, конкретизація давньої туги, потреби у визначеному малюнку поміж днів і подій життя, і водночас майже негайна відмова від сили інтелігентних і розважливих умовностей, симетрична другій, Людмилиній відмові, починаючи від безладдя на кухні, де всюди висять шматки цибулі-порею, транзистор вибльовує «Radio Montecarlo», а огидний кухонний рушник непристойно огортає, мов рукою, єдину цілу чашку від чайного сервізу, кинуту перед тим, як Людмила вибігла їхати по пінгвіна.