Читаем Читанка для Мануеля полностью

— Андресе, але ж ти кохаєш її. Я лише твій контрудар, те, що на якийсь час повертає тебе до неї. Це не докір, я кохаю тебе, ти знаєш, я тебе бережу таким, як ти є, в твоєму світі, по другий бік, про який я не знаю нічого і не знаю нікого, жодного з твоїх друзів, життя, яким ти живеш із тими південноамериканцями, що про них я знаю тільки з романів і кіно.

— Це не тільки моя провина, — понурився я, — все це плем’я прихильне до Людмили, а ви обидві постановили, що ніколи не можете й не повинні зустрічатися.

— Я запитую себе, як ми могли б зустрітися, яку основу могли б мати наші відносини з тим, що навколо нас, з оцим світом. Ти йдеш і повертаєшся, так само як і я могла б іти й повертатись, якби мала іншого приятеля, колись, уже давно, я мала туманні думки, що це можлива річ, але все воно там і лишилося, в тому тумані. Андресе, ти насправді не любиш нас, це єдине можливе пояснення, пробач мені, я знаю, що психологія кохання й таке інше тобі огидні, тобі огидне все, що, власне, не підходить тобі, ще раз пробач мені.

— Мені огидне не це, а все, що стоїть позаду, абсурдний опір порепаного світу, що й далі затято боронить свої найзашкарубліші форми. Любити чи не любити — це формули. Я був дуже щасливий із Людмилою, те щастя було бездоганним, а потім я зустрів тебе й побачив, що ти ще одна грань щастя, інший спосіб бути щасливим, не зрікаючись того, що було моїм життям; я одразу сказав тобі про це, і ти дозволила мені ходити сюди без умов, ти погодилася.

— Погоджуюсь і тепер, — кивнула Франсина. — Час довгий, тож і кажуть собі, нехай. Можливо. Коли-небудь. Адже це кохання.

— Висновок, очевидна річ, той самий: ви обидві справді щиро кохаєте мене, натомість я… і таке інше. Слухай, усе з Людмилою в мене розбилося в друзки, ти знаєш про це, бо вона теж не погодилася, бо бути чесним нічим не зараджує, я знаю, я чесний по-своєму, бути чесним для мене — це щоб і вона, і ти знали, що є ти і вона, оце й усе, але таке не проходить, не пройде ніколи, ми живемо за часів, коли все летить шкереберть, і все-таки ти бачиш, що ці схеми лишаються незмінними навіть у таких людей, як ми, ти ж розумієш, я маю на увазі дрібну буржуазію й робітників, людей сімействених, пошлюблених, хатніх і потомствених — паскудство, яке паскудство!

— І ти, — майже втішилася Франсина, — курсуєш, мов У Тан, між Людмилою і мною, ти, примиритель, бджілонька між двох квітів чи як там; я б хотіла побачити, як ти п’єш каву одночасно з нами обома або ведеш нас попід руки в кіно. Ох, ти жили з мене висотуєш.

— Якби ж тільки це, моя мила, якби ж!

— Ні, У Тане, я кохаю тебе таким, тут, у мене, коли-небудь ти покинеш мене чи я тебе покину, вже не кажучи, що Людмила, як ти розповідав, помчить за пінгвінами, але цього ти ще не пояснив мені.

— Тобі не подобається, коли я розповідаю про неї, я це знаю занадто добре.

— А Людмила, напевне, аж сичить, коли чує від тебе моє ім’я, це ж очевидна річ. Але оця вовтузня з пінгвіном — признайся, що вона виходить за межі звичайного, тут можна зробити й виняток.

— Ти добра, — мовив Андрес, — ти надто добра, дівчинко.

— Тепер, коли ти з мене жили висотуєш. Годі вже балачок, що все абсурдне й неоковирне, ти знаєш, що я терплю своє лихо, що я шукала його, я дала тобі ключа від своєї квартири, і тепер усе гаразд, ми приймаємо одне одного такими, як є, на другому краї клубка Людмила чинить так само, я інколи думаю, що це моя сестра, яка стоїть з іншого боку й тримає за другий кінець мотузки.

— І вона проказала останню фразу з іронічною й майже жорстокою посмішкою, — кинув я Франсині, поцілувавши в плече, і міцно, аж їй стало боляче, пригорнув до себе. — Авжеж, звичайно, твоя сестра на другому краї має такі самі думки, проте висловлює їх набагато ядучішою мовою, ніж ти. І отак ми йдемо втрьох, ідемо втрьох аж до миті, коли клубок упаде в пазурі космічного кота або Маркосового пінгвіна, пора пояснити тобі його вихід на сцену сьогодні рівно о тринадцятій годині в аеропорті Орлі. Це, можливо, політична таємниця, тож не кажи про неї мадам Франк, що, як ми всі добре знаємо, має реакцію гідри.

— У Тан зникає, — зазначила Франсина, — і з’являється усміхнений кат.

Ми вже давно утвердили порядок ритуальних діалогів, досконалих психічних розрядок, що з Людмилою були своєрідною словесною маячнею, яка закінчувалася падінням на килим і вибухами несамовитого реготу, а з Франсиною — обміном дуже лагідними стрілами, які влучали щоразу ближче до шийних вен, до зустрічі стегон.

— Кат, — сказав я, — пропонує тобі давню досконалу мудрість: Y para más despacio atormentarme / llevóme alguna vez por entre flores, що в перекладі з іспанської означає: задля більшої втіхи мучити мене, вона повела мене одного разу між квіти.

— Цього поета ми знаємо віддавна, — додала Франсина ритуальним голосом.

— Атож: Франсина Захер-Мазох, Андрес де Сад.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Раковый корпус
Раковый корпус

В третьем томе 30-томного Собрания сочинений печатается повесть «Раковый корпус». Сосланный «навечно» в казахский аул после отбытия 8-летнего заключения, больной раком Солженицын получает разрешение пройти курс лечения в онкологическом диспансере Ташкента. Там, летом 1954 года, и задумана повесть. Замысел лежал без движения почти 10 лет. Начав писать в 1963 году, автор вплотную работал над повестью с осени 1965 до осени 1967 года. Попытки «Нового мира» Твардовского напечатать «Раковый корпус» были твердо пресечены властями, но текст распространился в Самиздате и в 1968 году был опубликован по-русски за границей. Переведен практически на все европейские языки и на ряд азиатских. На родине впервые напечатан в 1990.В основе повести – личный опыт и наблюдения автора. Больные «ракового корпуса» – люди со всех концов огромной страны, изо всех социальных слоев. Читатель становится свидетелем борения с болезнью, попыток осмысления жизни и смерти; с волнением следит за робкой сменой общественной обстановки после смерти Сталина, когда страна будто начала обретать сознание после страшной болезни. В героях повести, населяющих одну больничную палату, воплощены боль и надежды России.

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Классическая проза / Классическая проза ХX века
В круге первом
В круге первом

Во втором томе 30-томного Собрания сочинений печатается роман «В круге первом». В «Божественной комедии» Данте поместил в «круг первый», самый легкий круг Ада, античных мудрецов. У Солженицына заключенные инженеры и ученые свезены из разных лагерей в спецтюрьму – научно-исследовательский институт, прозванный «шарашкой», где разрабатывают секретную телефонию, государственный заказ. Плотное действие романа умещается всего в три декабрьских дня 1949 года и разворачивается, помимо «шарашки», в кабинете министра Госбезопасности, в студенческом общежитии, на даче Сталина, и на просторах Подмосковья, и на «приеме» в доме сталинского вельможи, и в арестных боксах Лубянки. Динамичный сюжет развивается вокруг поиска дипломата, выдавшего государственную тайну. Переплетение ярких характеров, недюжинных умов, любовная тяга к вольным сотрудницам института, споры и раздумья о судьбах России, о нравственной позиции и личном участии каждого в истории страны.А.И.Солженицын задумал роман в 1948–1949 гг., будучи заключенным в спецтюрьме в Марфино под Москвой. Начал писать в 1955-м, последнюю редакцию сделал в 1968-м, посвятил «друзьям по шарашке».

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Историческая проза / Классическая проза / Русская классическая проза