Читанка для Мануеля

Шовковиста, спрагла, незгасна музика охопленого жаданням тіла Франсини, як сказати їй коли-небудь, що тільки в коханні вона досягає свободи, породжує або сприймає найзапаморочливіші забаганки бажання без ножиць пильності, якими і до, і після вона обтинає форми теперішнього, щоб пристосувати їх до ідей і надати їм тієї виразності, якої вимагає від неї її невсипущий розум. Як сказати їй, що це ліжко, й біла шкіра рудокосої жінки, і золотавий пушок — та брама, крізь яку справді можна потрапити до крамниці з ляльками, без вимог здорового глузду, що вже мало-помалу прокидається, стає сигареткою і профілем на подушці, вдоволеною і, можливо, гіркою усмішкою, перший уважний погляд в усі закутки кімнати, увечері, коли опадає ніч і треба комусь зателефонувати, душ, дезодорант, кіно рівно о дев’ятій, підбивання разом з мадам Франк підсумків дня в бездоганній конторі книгарні, де ніде немає ані шматків порею на підлозі, ані чашок, обгорнених брудним рушником. Як їй сказати по-іншому, що я кохав її, коли все інше вже знову по цей бік, коли У Тан, звичайно, коли Людмила. Прокинутись, бачити, як вона ще спить, а непевне світло нічника заповзає на руді, майже кучеряві коси, одна рука, білісінька, на грудях; розбудити її пестощами, які спонукають її зіщулитись і бурмотіти непевні, усміхнені протести, ще змішані з пасмами сновидь; знати, що зрештою настане мить, коли її очі дивитимуться на мене, немов здалеку, щоб потім, пронизливі і стражденні, прикипіти до моїх, пробігти по моєму обличчю й голові, немов сумніваючись, чи це справді я. І цілуватися, і знати, що жадання і віскі з льодом, обід і вулиця, знову повернення у відсутність, знову довга прогулянка із зупинками в ресторанах, перед вітринами з припорошеними ляльками і балачки про пінгвіна.

* * *