Читанка для Мануеля

— Тут немає того, що називають центром, або ж центр потрохи є всюди, як-от у визначенні вже не знаю чого, — пояснила Ґладіс. — Я вже не можу, лиши Париж by day[86] й ходімо в номер митися і спати, одразу видно, що ти не подавав трьохсот таць зі сніданком і не доглядав чотирнадцятьох дітей із різними розладами у верхній і нижній половині.

— Вибач мені, я трохи сонний, мабуть, мені бракує вологості Ла-Плати. ^{переріжте їм шлях із цього боку, бо інакше вони втечуть через поле} Слухай, ти і ота полячка поїли всі пряники, безсоромниці.

— Вони дуже смачні, але надто солодкі, — виснувала Людмила, звернувши згодом з бульвару Распай і виїхавши на вулицю Деламбр. — Чому ти не лишився з Оскаром? Мені здається, ніби він трохи розгубився.

— Таж він спав на ходу, — озвався Маркос, — а в такому стані годі про щось говорити. Але, якщо хочеш знати правду, є речі, які я хочу краще зрозуміти, і тепер, коли в нас усе вийшло, я можу спокійно подумати якусь мить. Зупинися тут, запрошую тебе ковтнути чого-небудь.

Ще раніше, ідучи опівдні в Орлі, Маркос запитував себе, чому Людмила. Йому сподобалося, що вона запропонувала сама вести машину, що вона не намагалася вплинути на Андреса, що навмисне зосередився на патефоні та обернувся до них плечима. Розповісти їй про бірюзового пінгвіна було недовго, і на Людмилу, коли вона дізналася про Ролана й Люсьєна Вернея, а надто про Лонштайна, напав такий шалений сміх, що вона мало не зіткнулася з 94-м автобусом. Та коли вони вже виїхали на автостраду, Маркос відчув, що вона починає відступати, заглибилась у думки, які змінили її манеру керувати машиною, вона враз стала поривна і немов змучена. Він дивився на неї кутиком ока, запалив сигарету і дав їй.

— Як життя, — озвалася Людмила, — якийсь жарт або фарс, а позаду вже чекає щось інше. Є дві речі, не думай, ніби я не бачу, дві вкрай зрозумілі речі. По-перше, розповідь про пінгвіна — не жарт, по-друге, ти втаємничив мене. Ти розповів мені, про що йдеться. Тепер я поєдную ці обидві речі, розумієш? І цілком логічно, що я тебе запитую: чому ти розповів мені про це, чому мені?

— Тому, що розповів, — відповів Маркос. — У таких речах не завжди існують ясні причини.

— Ти казав про це Андресу?

— Ні, ми розмовляли більше про жінок. Я тільки згадав про пінгвіна, і це, як ти бачила, не дуже зацікавило його.

— Натомість тепер… Чому? Тому, що я запропонувала поїхати з тобою в Орлі? Тебе ніхто не змушував. Уяви собі, що я… хай йому біс, повія, я не можу дібрати слів, до дідька!

— Полячко, ти змішуєш однаковими дозами аргентинську іспанську і галісійську.

— Бо маю перевагу не дуже добре розуміти, про що йдеться, — пояснила Людмила. — На початку Андрес примушував мене повторювати фрази, щоб пореготати над ними разом із Патрісіо та Сусанною, скажімо, concha peluda у pija colorada[87], цей вираз видавався мені дуже милим.

— Справді милий, — погодився Маркос, — тільки інколи люди хибно вживають його і тому занапащають. Я, здається, довіряю тобі, це один з виявів інтуїції. Тут не треба думати про щось незвичайне.

— Так, але… Гаразд, я справді хотіла трохи допомогти, сигарети з Сусанною і що там іще, але те, що вже на першому розі ти розповідаєш мені про пінгвіна і двадцять тисяч фальшивих доларів, — річ зовсім інша.

— Якщо тебе бентежить, що я розповів про справу, то, знаєш, можна забути. Ніяких проблем, між нами нічого не зміниться.

— Ні, навпаки. Навпаки, Маркосе. Це… Хай йому біс, ти розумієш.

Маркос поклав руку їй на плече, потім забрав її.

— Треба, полячко, висловитись ясно. Ти не повинна вважати, ніби ти безпосередньо причетна до того, що ми робимо. Ти гадаєш, ніби я розповів тобі про це, бо, можливо, ти коли-небудь захочеш працювати з нами, але треба, щоб це прийшло до тебе, як бажання кохатися, або грати, або піти в кіно, це має народитись у тобі зненацька, як напад кашлю або лайка. Передусім не треба квапитись. Якщо тобі не цікаво, ми вже не повернемося до розмови про справу, оце й усе. І не думай, ніби я забув про Андреса.

— Він не має нічого спільного з тим, що я можу вирішити, — заперечила Людмила. — Я працювала з Сусанною, а це навіть не зацікавило його, не те що він проти — просто ваша діяльність видається йому інфантильною і дратує його. Спершу і я так думала, але це ще й розважало мене, а тепер починаю бачити по-іншому. Атож, мені треба подумати, — мовила Людмила, вправно обігнавши бельгійський автомобіль, що невпинно перескакував зі смуги на смугу, спонукавши обуритися французьких водіїв.

— Ти не звідти, — говорив далі Маркос. — Ніхто не може наполягати, що ти повинна брати участь з огляду на чуття відповідальності, те, що, скажімо, називають патріотизмом.

— Як і директори Венсенського зоопарку, — зауважила Людмила.

— Звичайно, ні, але це не легко, і годі казати, ніби всі так думають.

— Інтернаціональні бригади, еге ж?

— Якщо хочеш. Як на мене, не гірші за ті.

— За п’ять перша, — кинула Людмила. — Пінгвін, напевне, вже приземляється.