Читанка для Мануеля

Почасти через це, а ще й тому, що то просто Людмила, кав’ярня на Одеській вулиці мала спокійні закутки, зелені лави й тишу, яка вимагала білого вина, сигарет і спогадів. Тепер це була Кордова, дружба з Оскаром у буенос-айреському пансіоні, старий Колінз — увесь той заплутаний клубок, з якого Маркос витягав ниточку для Людмили, відповідаючи на запитання або мовчанки, не дивуючись, що Людмила прагнула дізнатися, чи є інші різновиди медових пряників, чи Лонштайн теж учився разом з ними в університеті, і що тієї миті, коли він пояснював деякі причини, які привели його до Веремії, Людмила зіперлася підборіддям на кулаки й дивилася на нього, мов циганка крізь кришталеву кулю перед доленосним пророцтвом.

— Я не дуже добре розумію, — призналася Людмила, — правда, даної миті це не має значення. Я б тільки хотіла, щоб ти сказав мені…

— Знаю, — кивнув Маркос. — За годину ти повернешся додому, а там…

— Так. Бо я не люблю брехати, якщо можна уникнути брехні, а цієї миті ще більше, ніж будь-коли. Андрес ніколи не брехав мені, хоча переваги цієї системи ще треба перевірити. Отож є пінгвін, старий Колінз і таке інше. А є ще й пучеро, яке ми їстимемо разом цього вечора, і між двома картоплинками нам треба розмовляти.

— Як на мене, полячко, можеш розповісти йому все. Андрес не з нами, я завжди сподівався, що він ступить перший крок, але ж бачиш. Можливо, я мав би поговорити з ним відверто, як із тобою, можливо, він би добре зреагував, хтозна. З ним це теж питання інтуїції, якщо я не казав нічого, то не говорив, на цьому й кінець. А ти можеш розповісти йому все. Я знаю, що він ніде не бовкне, байдуже, згоден чи ні.

— Чудово, — зраділа Людмила. — Щодо мене, то не знаю чому, а я дуже щаслива. Не дивись на мене отак. Я завжди верзу такі дурниці.

— Я дивлюся на тебе не тому, — поправив Маркос. — Я, полячко, просто дивлюся на тебе.

* * *

Авжеж, але хто ти, кого я тримаю в обіймах, хто подається й відсувається, нарікає і вимагає, хто горнеться до мене цієї миті? Скажімо, вона буде згодна з усім (але хто ти, кого я тримаю в обіймах?), та коли я захочу мало-помалу зняти з неї трусики, вона відмовляється, стулює ноги і пручається, хоче зробити це сама, треба, щоб саме її руки бралися за резинку і поволі опускали рожевуваті трусики до середини стегон, потім ноги ледь піднімаються, і труси сповзають до колін, а далі вже працює білий колінно-шатунний механізм, теплий велосипед, що опускає трусики, тимчасом як непотрібні руки лежать уздовж тулуба, трусики скручуються, річ неминуча, я марно хочу допомогти їй, наполягає, що ні, знову докладає своїх рук, стегна трохи піднялися, і ось нарешті кісточки, ступні, останній рух, і трусики, скручені і зморщені, вкладаються, мов рожевий песик, біля ніг жінки, що лежить і відсуває їх убік, і саме тоді чується зітхання, саме тоді неодмінне зітхання, вона змирилася з оголеністю, скоса поглядає на мене й ледь-ледь усміхається.