Читанка для Мануеля

— Людо, звісно, що так, але краще продемонструвати інфільтрацію скасованого в нове, бо сила усталених ідей майже страхітлива. Лонштайн, що, як ти знаєш, удається до своєрідної мастурбації, хоча він, здається, ніколи не казав тобі про це, показав мені один науковий трактат вікторіанської доби з описом симптомів дитини-онаніста, який цілком відповідає картині, яку зображували наші батьки-матері та вчителі в Аргентині в 1930-х роках. Синці під очима, жовте обличчя, нерозбірлива мова, вологі руки, ухильний погляд і т. ін.; ця картина, безперечно, й досі зберігається в уяві багатьох людей, дарма що зміна поколінь не забариться ліквідувати її. Лонштайн сміявся не тільки тому, що ніколи не відповідав цій картині у віці від одинадцяти до п’ятнадцяти років, а ще й тому, що добре пригадував: він вважав себе в цьому аспекті за дивовижний виняток і був задоволений, що його старий тут не може йому нічим дорікнути; тобто, якщо добре придивишся, він зрештою визнав традиційну клінічну картину, яка спонукає його уявляти, ніби він становить привілейований виняток.

— Одного разу в одинадцять років я мастурбувала з гребінцем, — призналася Людмила. — Хай йому грець, це мало не скінчилося бідою, я, певне, була дурна!

— Не забувай, гребінці існують на те, щоб слухняні дітки вкладали в них шовковий папірець і видобували веселі мелодії. Якщо ми вже говоримо про сексологію, в тій книжці згадано ще й іншу річ, яка завжди вражала мене в ницих розпусних романах де Сада, і це розповідь про начебто еякуляцію в жінок. / Еякуляцію в жінок? / Так, люба, ти наче ніколи не читала «Джульєтти» або її численного потомства. / Атож, «Джульєтти» не читала, бо не могла знайти, а «Жюстину» читала. / Це те саме, обидві досить ниці, але й там жінки еякулюють, і глибокі причини цієї переконаності, яку поділяли всі медичні світила тієї доби, — це ще одна проблема, яка стосується сексуальної дискримінації і примату чоловічого світу, що стає взірцем для наслідування, тож саме отак жінка визнає, а то й вигадує властиву їй еякуляцію, натомість чоловік вважає це за річ звичайну: адже саме він накидає взірець. / Бачу, ти тямиш, що до чого. / Не я, а такий собі Стівен Маркус, що орел у цих питаннях, але йдеться не про це, колись, під час розмови з одним французьким скрипалем, що полюбляє лібідонозні звіряння, він розповів мені, що одна з його коханок, якась загадкова кавказка на ймення Базиліка, кохалася з таким шаленством, що зрештою еякулювала так, що намочувала йому всі стегна. / Блуп. / Збагни, цей хлопець знав про жінок набагато більше, ніж я, а проте, здається, вірив, що Базиліка — просто найвищий вияв феномена, який, на його думку, властивий усім жінкам. Я не вважав за потрібне розкрити йому очі на проблему, але, як бачиш, певні погляди можуть перескочити бар’єр і далі справляти свій вплив на протилежному боці, і то навіть у людини, що знає все. Я запитую себе: можливо, те, що я хотів би змінити в собі, я хочу змінити так, щоб по суті майже нічого не змінювати, можливо, коли я вважаю, ніби вибрав щось нове, мій вибір потай визначений усім, що я хотів би лишити позаду.

— Хай там як, ти вибираєш, і то як, — мовила Людмила, і я відчував її як ганчірку, що складається вдвоє, вчетверо, увосьмеро. Я цілував і лоскотав її, міцно пригортав до себе, аж поки вона запручалася, завжди в роздумах, завжди в балачках двоїстий Андрес вийшов за межі свого єства, цілує мене, лоскоче, пригортає, аж поки я запручалася, послухай мене, Людлюд, я знаю, що це все — то Франсина, послухай мене, Людлюд, я йду на пошуки, мені необхідно йти на пошуки, отже, Франсина або та поїздка до Лондона, в яку я тебе відправив, бо мав потребу побути на самоті, проте лишається тільки дізнатися, чи я справді шукаю, чи я справді пішов на пошуки, а чи тільки віддаю перевагу своїй культурній спадщині, своєму буржуазному Заходові, своєму дрібному, гідному зневаги й дивовижному індивідові.

— Ох, — зітхнула Людмила, — якщо ти вже заговорив про це, я не думаю, що ти дуже змінився, відколи, як ти кажеш, став виходити. Радше навпаки, тож quod erat demonstrandum[99], ось тобі.

— Гм, — протягнув Андрес, шукаючи люльку, це був характерний для нього метод зволікання. — Тоді чому змінилася ти?

— Бо ти мене розчаровуєш, бо ти нещирий, бо ти, власне, добре знаєш, що не хочеш нічого змінювати, що ця люлька завжди буде твоєю, і нехай начувається той, хто захоче її забрати, і водночас ти схильний зруйнувати дощенту цей дім, так само як руйнуєш дім Франсини, бо кожен удар тут або там відбивається з другого боку, тож нам немає потреби базікати одна з одною по телефону, щоб знати новини.

— Так, — погодився Андрес, — так, Людлюд, але це не один дім, а два, і, якщо дотримуватися твого порівняння, спробуй зрозуміти мене. Два доми — це шістнадцять вікон, а не вісім, це різні вподобання щодо соусів, там вікна виходять на північ, а там на схід, такі-от речі.