Читанка для Мануеля

Номер 498 мав радіо на тумбочці, і Оскар увімкнув його з усіма засторогами, щоб не розбудити Ґладіс, що тримала пальчик у роті в стилі Baby Doll[96] і в цьому самому стилі примостила і свій зграбний зад, проте голісінький. Оскар сів на край ліжка й запалив сигарету, скориставшись траншейним методом війни 1914 року, якого він навчився в тринадцять років у кінотеатрі «Roca» в Альмаґро і який полягав у тому, щоб прикрити сірник рукою і терти його по поверхні, не довшій за п’ять міліметрів, щоб стишити звук до простого хрускоту, який, як можна припустити, не дійде до Ґладіс, що поринула в добре заслужений сон після всіх пластикових таць і плям-плям на додачу. Та от біда, готельне радіо мало всього три програми, і дві з них — суцільне лайно, і то французькою мовою, а третя передавала «Турандот», другий акт, арію принцеси. Обережно маніпулюючи регулятором, як перед тим сірником, Оскар вправно подбав, щоб Турандот могла виспівати своє кепсько приховане сексуальне згнічення на рівні, який не розбудить Ґладіс; зіпершись на подушку, що була на диво м’якою, Оскар розкошував тютюном і музикою, нереальністю цієї години, коли тільки Ґладіс ще пов’язувала його з іншим краєм світу, Аргентиною, що нараз стала неймовірно далекою і втраченою, пансіоном доньї Ракелі, яка невідомо навіщо приперлася аж сюди, і водночас груденятами Моньї серед жасмину під місяцем уповні. Оскар ще не зовсім прокинувся, мелодія Пуччіні, яку він знав і любив ще змалечку, була своєрідними пахощами жасминів Сантоса-Переса і запахом сонної і вдоволеної Ґладіс, запахом, якого ще не встиг змити душ, і свідченням трьох загадок, спогадом про щось прочитане, але невідомо де, Тосканіні диригував у Мілані на генеральній репетиції «Турандот» і зупинив оркестр після сцени самогубства Ліу, щоб сказати з обличчям, на якому рясніли сльози: «Саме тут припинив писати маестро, дійшовши до цього місця, Пуччіні помер», і всі музиканти мовчки попідводились, це нагадало Оскарові, що оперу «Турандот» закінчив, скориставшись вказівками, які лишив Пуччіні, Франко Альфано, і тут годі не запитати себе, скільки творів зазнали такої долі, статуй, якими захоплюються в музеях, не підозрюючи, що хтось третій реконструював їх, наче скелети диплодоків, починаючи з колінної чашечки, який-небудь Амехіно, отака всячина, а також газетні повідомлення, сфабриковані власними зусиллями, інші ув’язнені виламали ґрати одного кухонного вікна й вискочили на пустку, що тягнеться до 41-ї вулиці, але як знати, чи насправді той вилом не зробили раніше, чи справді дівчата втекли через пустку, освітлену місячним сяєвом, бігли несамовито аж до муру, аж до карнавалу по той бік, доведені до відчаю відчуженням і переповненістю, жирними стравами, ляпасами або ще витонченішими тяжкими педагогічними знущаннями. Якого біса я повертаюся до цього, мов муха до падла, сказав собі Оскар, що не мав упереджень у сфері метафор, але це була не метафора, все поверталося по-іншому, як покора якійсь неясній схожості, а Турандот у кінці арії обіцяла кохання або смерть, ця напрочуд проста фраза Андресові, напевне, видалася б нестерпною і банальною після «Процесії», яку він зрештою міг слухати спокійно, бо Людмила, згорнувшись на дивані, стежила за музикою по-своєму, тобто читала вірші Любича-Мілоша, що з ним її пов’язувала рекурентна фіксація.

* * *

Інколи й тому, ти знаєш, цікаво було спостерігати Андреса, що немов сидів на двосхилому дахові, а інколи він міг написати на якійсь картонці про близькість між такими людьми, як Андрес, і, скажімо, Генрі Джеймс, що теж сидів верхи на гребені між світом свого покоління і першими поштовхами у вигляді телефону, автомобіля і Ґульєльмо Марконі. Проте сьогодні його дужче цікавив інший тип межової ситуації в таких людей, як Андрес: на рівні свідомості це сидіння верхи на власному житті провокувало самопожирання, справжні бойні міфічного катоблепаса[97] з головою, що волочиться по землі, майже завжди сміховинні спроби переламу на площині мови, життя стосунків, поточних ідеологій, усього, що зрештою вкрай заплутується, і той, ти знаєш, користався цією миттю, щоб підняти свою лупу й пробурмотіти щось на кшталт, мовляв, почекай, поки тебе схопить Мао, і ти побачиш, чи там Франсина, або сентиментальне визволення, або твоє крісло зі стереофонічними наушниками.