Читанка для Мануеля

— Ну, що скажеш? — запитав Ґомес. — Ця мандрівна мурашка пристала до тебе в літаку?

— Дай мені трохи відітхнути після моєї вистави, — попросив Ередіа, що, до речі, виконав свій номер з очевидною насолодою, не часто йому траплялася нагода пояснювати аж до останнього пункту. — Кінець кінцем вони більші ідіоти, ніж здавалося, таж вони могли передбачити, що я вже не пуцьвірінок і теж маю свою інформацію. Ти пригадуєш Руя Мораеса, що одного разу прилетів до Буенос-Айреса з повною валізою пістолетів? Він був у Лондоні, де виконував якусь роботу для Ламарка, й розповів мені мимохідь про деякі певні дані, які дуже сподобаються Маркосу. Мандрівна мурашка спробувала подати себе на одній дружній вечірці, такі людці, як ти знаєш, тиняються всюди, і Руй показав мені його поміж чаркою джину і задом однієї негритоски, на ту вечірку зібралося так багато людей, що годі було щось роздивитися, але я все-таки помітив отой його гачкуватий єгипетський ніс. Задля більшої безпеки я пішов ще до можливої презентації, але, як бачиш, сьогодні пополудні я натрапляю на нього в літаку, він сідає поряд зі мною і починає, мовляв, вибачте, але мені здається, ніби ви теж бразилець, і таке інше. Мене трохи непокоїла думка, що, можливо, мене прийде зустрічати Маркос, тож, уявляєш собі, я анітрохи не зрадів, побачивши вас обох, але, на щастя, ви не такі бовдурі, як здавалося.

— Їдьмо одразу до Маркоса, — мовив Патрісіо. — Ти вже чув про події в Ла-Калері, ми хотіли розповісти тобі, але мандрівна мурашка завжди послужлива й випередила нас, сучий син і сам сука.

— Слухай, не забувай про пильність, — застеріг Ередіа. — Хай там як, цей тип пішов, не знаючи, що йому й думати. На кожного Фортунато є свій Монтрезор[94].

Він сказав це передусім для себе, бо ані Ґомес, ані Патрісіо не вирізнялися начитаністю, і за доказ тут правлять їхні очі, вирячені на нього, мов на гліптодонта[95], після чого за валізи і гоп, але попередньо оглянули обрій, уже абсолютно чистий від мурах, ковзнувши очима від крилатих здобутків технічного прогресу до дверей, які відчинялись і зачинялися, тільки-но поблизу опинялися люди.

* * *

— Отже, ти маєш заповнити свою членську картонку, — зазначив я.

— Так. Театр лишає мені час для багатьох інших речей, а в ці останні місяці я загалом мала небагато втіхи.

— Знаю, полячко, знаю. Я не зважав на тебе, десь тинявся, не водив тебе дивитися ведмедів.

— Не думай, ніби ти така велика цяця, — кинула Людмила, загрожуючи моїй литці гострим підбором. — Я й сама вмію гратися, але сьогодні інша річ, це гра, яка, можливо, прислужиться чомусь, про це ніколи не знаєш.

— Твоя правда, Людлюд, крім того, ти завжди любила пінгвінів.

Людмила погладила мене рукою по обличчю, поцілувала в шию й забрала мої сигарети. Її манери морського коника, запах чистих кіс, веселе безладдя всіх рухів; ми закурили разом і випили склянку вина; я думав, що мені дуже хотілося б послухати «Процесію», отут, протягти тільки руку, а водночас кортіло, щоб Людмила й далі розповідала про експедицію в Орлі поміж вибухами сміху і неймовірних розгалужень та відступів, уперше я мав враження, ніби щось змінилося в перспективі, ураз з’явилися певні сліди, напрями й лінії втечі (можливо, цей останній елемент слід розуміти буквально), виразне відчуття, що Маркос, Патрісіо і решта наблизились до чогось реального, що Маркос — уже не розвіяний або неквапний гість, що заходив до мене сьогодні вранці. Очевидна річ, ані Людмила, ані я не мали виразного уявлення про ту Веремію, хіба що здогадувалися про, за словами Лонштайна, епіфетести і пролегоменки; але цього було досить, щоб у мене з’явилося відчуття, ніби Людмила наближається до Веремії, щоб уся ця абстрактна маячня нараз утілилася в життя, пролунав раптовий наказ «годі розваг», що, відбившись, змінив і мене, поставив мене в іншу ситуацію відносно Маркоса й решти, а надто щодо Людмили, що не забарилася платити за розбиті горщики, влізти зі своєю польською невинністю в незбагненні плутані справи, а своїми маленькими лапками — в уже готовий окріп, до дідька б усіх тих виродків. Він думав про це з ніжністю, майже лагідно, бо любив і Патрісіо, і Маркоса, й Ґомеса, але тепер справді щось сталося, наближався великий цирковий виступ (королівські броненосці й бірюзовий пінгвін, — благаю тебе, полячко), тепер була Веремія, і, хай буде, що буде, це вже зовсім інше, ніж крики в кінотеатрах і надгорілі сірники.

Невідомо, що діялося в Андреса в голові на цій стадії його міркувань, бо Людмила стала придивлятися до нього і знову погладила щоку, але цей жест зненацька урвався, бо їй раптом умить знадобилися обидві руки, щоб схопитися за голову:

— Репетиція о пів на восьму! Господи, я геть забула про неї!

— Не плач, киценько, краще випий ще одну склянку зі своїм рибалкою Андресом, що не розуміє тривог сучасної історії, і розкажи мені трохи більше про мурах, що застряли вам у горлі.

— Concha peluda у pija colorada, — вигукнула Людмила, — цього разу вони мене точно вб’ють!